Глава 1

23 серпня 1984 року, Київ.

   Кімнату заливало світлом від літньої блискавки, що безпощадно розривала небо своєю невгамовною люттю; час від часу, скрізь старі шибки долинав стихлий гуркіт грому, який здавався навіть менш лякливим ніж звук, що доходив від самих вікон.

   Крізь звуки негоди можна було ледь-ледь розчути звуки живого міста, що не звертаючи уваги продовжувало жити своїм темпом.

   Двері до квартири відчинилися, а в їхньому порозі з’явилась статура, яку вже після наступного удару блискавиці вдалося розгледіти. Це був наскрізь промоклий чоловік років так за п’ятдесят. Зайшов він тримаючи при собі декілька масивних пакетів та згортків обв’язаних шпагатом. Вдягнутий у військову шинель, яка варто зауважити йому досить личила, та пару шкіряних туфель. Сам мав русе волосся, на якому помітно розповсюджувалася сивина, що вже скоро повністю витіснить русий колір. Гість безцеремонно не знявши своє взуття пройшов по коридору до зали, в якій знаходився і сам господар цих апартаментів. Сама зала слугувала і кухнею, і спальнею, і відпочивальнею. Але господаря квартири – це зовсім не обходило, як і візитер, якого він напевно що й зовсім не помітив, бо ж у “хламину” був п’яний. Сам він сидів на дерев’яній табуретці, яка здавалася ще старішою ніж він сам; у своїй руці він тримав пляшку горілки, а на столі лежали газети, які слугували чимось на кшталт скатертини. Проте такого гостя – це якось і не дивувало. Він стримано підійшов до стола, за яким сидів старуватий господар халупи, поклав все що тримав на своїх руках, в яких до речі були харчі, і потягнувся всередину своєї шинелі: щось вишукуючи у внутрішній кишені; через секунду дістав з неї невеличку за розміром теку і поклав її на стіл.

• Ось як бачиш я не з пустими руками прийшов, в принципі як і звичайно, але сьогодні крім продуктів я прихопив з собою матеріали однієї, як мені здається, цікавою для тебе справою, - після чого характерним жестом вказівного пальця указав на теку, - нещодавно моєму відділу доручили цю справу, нічого особливого, проте тебе я впевнений вона пройме. Можеш глянути її, але попереджаю, що завтра я заїду назад по неї. Так що глянь хоч одним оком, може зацікавить, бо дивлюся на тебе і серце кров’ю заливається -. На що сам співрозмовник не проявив ні граму зацікавленості в його словах. І як ні в чому не бувало: випростався, штурхнув подалі табурет та ліг на ліжко, яке стояло поза його спиною. З тяжким зітханням чоловік розвернувся і на останок сказав: - завтра в мене останній день до відпустки, й ми з Кларою відправимося до Криму, гарний курорт, гори, море, чайки. Сподіваюся, що там не буде дощів. Тож до чого я вів: приїду я тільки через два тижні, тому не заїду. І якщо все-таки надумаєш на рахунок справи, то заходь завтра до мене. Дам ще більше інформації. Тож пішов я.

– Андрію Олександровичу, вибачте що так рано турбую вас -. Сказав ще зелений і повний ентузіазму молодик, що от нещодавно тільки почав тут працювати.

– Нічого -, коротко перебив він, - Давай до справи, у мене сьогодні по горло справ -.

– Так звичайно, тут таке діло, не знаю треба – це вам знати, проте сьогодні зранку перед вашим приїздом, до нашого відділку прийшов якийсь дід, з виду не тверезий, й запевняв, що прийшов саме до вас з якоїсь справи, я намагався його випровадити, але безрезультатно, тож попросив, щоб хоч не тут чекав, бо ж не можна, а то і від когось ще й дістав би. Вже майже годину за будівлею в парку сидить. Я звичайно сказав йому, що до нього ніхто врешті решт не прийде, але все ж таки я йому пообіцяв, що розповім про нього вам в замін на те, що він піде. Ну якось так.- Після цих слів Андрій Олександрович мимоволі на якусь долю секунди застиг. А після для звичайного оперативного чергового відбулося, щось неймовірне. Генерал-майор наказ швидко збігати до того волоцюги й привести його сюди, а він поки його зачекає у своєму кабінеті.

   А в цей час у молодого чергового в голові було лише одне питання: “кого він все-таки випроводив сьогодні у парк? Невже – це був якийсь секретний агент?”