Розділ 19. Холодна пропозиція

Ми зустрілися в нашому колишньому домі. Компанія виставила його на продаж, і Денис мав звільнити приміщення до кінця місяця.

Він стояв біля вікна без піджака. За кілька тижнів схуд і постарів. На столі лежала обручка.

— Я віддам половину, — сказав він. — Не п’ятнадцять відсотків. Половину того, що залишиться після штрафів.

— В обмін на що?

— Відкличеш цивільний позов, скажеш, що знала про структуру угоди, і попросиш Марка не свідчити.

— Я не керую Марком.

— Ти керуєш усіма тепер.

— Саме так ти завжди бачив людей. Хтось обов’язково керує, інші виконують.

Денис узяв обручку.

— Пам’ятаєш, як ми починали? Я спав по чотири години. Ти вірила в мене, коли всі відмовляли.

— Пам’ятаю. І не дозволю тобі використати ті роки як оплату за теперішню зраду.

— Я робив це заради нас.

— Ти купив Ліані квартиру за гроші фонду. Найняв Марка. Стежив за мною. Де саме тут «ми»?

— Я боявся втратити все.

— І вирішив, що краще втратити мене.

Він сів.

— Ти мене знищила.

— Ні. Я просто перестала прикривати.

Денис попросив востаннє не передавати публічно документи. Я погодилася не розголошувати матеріали слідства, але відмовилася від брехливого спростування.

Перед виходом він простягнув обручку.

— Забери. Я не хочу.

— Вона твоя.

— Ти ж хотіла все своє.

— Ти не моя власність. І твоє кільце теж.

Я залишила його в порожньому будинку.

Наступного дня Денис дізнався, що Ліана підписала угоду зі слідством і передала записи. Це завершило переговори.

Перед тим як я пішла, він провів мене кімнатами. Не просила, але й не зупинила. У вітальні залишилися світлі прямокутники на стінах, де висіли картини. У кабінеті стояв стіл без техніки. Спальня здавалася меншою без наших речей.

— Пам’ятаєш першу ніч тут? — запитав Денис.

Пам’ятала. Ми сиділи на підлозі, їли піцу з коробки й сміялися, бо в будинку ще не було ліжка. Він сказав, що це доказ нашої перемоги.

— Пам’ятаю.

— Це теж було брехнею?

— Ні.

Він здивувався.

— Тоді як ти можеш так легко все віддати?

— Я не віддаю минуле. Просто не дозволяю йому виправдовувати теперішнє.

— Я помилився.

— Помилка — один неправильний підпис. Ти чотири роки спав із Ліаною, виводив кошти, найняв Марка й тиснув на мою матір. Це рішення.

— Кожне мало причину.

— Причина не скасовує вибору.

Денис сів на підвіконня.

— Ти думаєш, я прокидався й планував, як тебе знищити? Спочатку треба було спростити структуру акцій. Потім інвестор вимагав гарантій. Ліана могла вплинути на батька. «Ravenport» була способом отримати нормальну ціну після податків. Марк з’явився, коли я зрозумів, що ти підеш до суду.

— Ти пояснюєш послідовність, а не виправдання.

— Я будував компанію. Там не можна бути чистим.

— Можна не красти з фонду й не підставляти дружину.

— Ти завжди бачила світ простіше.

— Ні. Я просто довго дозволяла тобі називати бруд складністю.

Він стиснув обручку в долоні.

— Я кохав тебе.

— Можливо.

— І досі кохаю.

— Ти хочеш повернути людину, яка мовчала й підписувала. Це не я.

— А хто ти тепер? Жінка Боровика?

— Нічия. Саме цього ти не розумієш.

Денис підвівся.

— Він користується тобою. Після справи зникне.

— Якщо зникне, я переживу. Я не віддам йому право на себе лише через страх втрати.

— Ти вже з ним спала?

— Ні. Але не тому, що боюся твого договору. Тому що сама так вирішила.

Він відвернувся. У дзеркалі я побачила його обличчя — втомлене, розгублене. Частина мене хотіла підійти й покласти руку на плече. Звичка доглядати за ним не зникла разом із довірою.

Я залишилася на місці.

— Ти можеш зупинити кримінальну справу, — сказав він. — Скажи, що не маєш претензій.

— Незаконне стеження й кошти компанії не зникають через мою відсутність претензій.

— Але твоє слово вплине.

— Я скажу правду. Не більше й не менше.

— Тобі потрібен мій строк?

— Мені потрібна відповідальність. Якою вона буде, вирішуватиме суд.

Денис гірко засміявся.

— Ти говориш як Наталя.

— Бо це точні слова.

Він попросив забрати коробку з моїми старими речами. Там були університетські конспекти, фотографії, листи й синя сукня з першого побачення. Я переглянула й узяла лише документи та фото моєї родини.

— Сукню залишиш? — запитав Денис.

— Віддай на благодійність.

— Вона щось означала.

— Означала. Тепер не потрібна.

Біля дверей я востаннє озирнулася. Будинок не виглядав місцем злочину чи символом зруйнованого шлюбу. Просто нерухомість, придбана за гроші компанії й оформлена так, щоб Денис міг вирішувати, хто має право всередину.

— Єво, — покликав він. — Якби я відразу запропонував чесну половину, ти залишилася б?

Я подумала.

— Не знаю. До Марка, камер і моєї матері ми ще могли чесно розлучитися. Після — ні.

— Я питаю про шлюб.

— А я й відповідаю. Шлюб закінчився не через Ліану. Він закінчився, коли ти вирішив, що мене можна примусити.

Я вийшла. Денис не пішов слідом.

У машині чекала Наталя. Вона не питала, чи я плакала. Простягнула серветки й повідомила, що Ліана завершила допит.

— Тепер він знатиме, — сказала я.

— Так.

— І що робитиме?

— Те саме, що завжди: спробує знайти людину, на яку можна перекласти. Але список коротшає.

Я подивилася на темні вікна будинку. Колись Денис здавався королем, бо всі навколо погоджувалися грати двір. Тепер кожен по черзі виходив із зали.

Уранці його адвокат відкликав пропозицію про половину залишку. Замість неї надійшов лист, у якому Денис заперечував усе сказане в будинку й стверджував, що я вимагала контрольний пакет в обмін на відмову від свідчень.