Розділ 10. Справа не в коханці

Антон знайшов перший статут у державному архіві. У протоколі установчих зборів було зазначено, що я внесла кошти й відповідала за фінансове управління.

Денис не міг переконливо заявити, що я лише дружина засновника.

Ще важливішим став лист від першого інвестора. Той жив у Празі й погодився підтвердити: переговори вела я, а Денис займався операційною роботою. Він зберіг старе листування, де ми обговорювали рівні права партнерів.

— Це не поверне акції автоматично, — попередив Антон. — Але доведе, що передача частки не була подарунком.

— Мені не потрібен подарунок. Потрібна справедлива оцінка.

Ми сиділи у його офісі до вечора. За вікном почалася злива. Антон зняв піджак, приніс чай і запропонував зробити перерву.

— Чому ви розлучилися? — запитала я.

Він не здивувався.

— Я жив роботою й думав, що забезпечувати сім’ю достатньо. Дружина довго просила бути присутнім. Коли пішла, я назвав це зрадою. Знадобився рік, щоб почути її слова без власного виправдання.

— Ви хотіли повернути?

— Спочатку. Потім зрозумів, що це бажання повернути звичне життя, а не виправити те, що їй боліло.

— Денис так не думає.

— Я не Денис.

Між нами запала тиша. Антон був близько, але не торкався. Я відчула бажання простягнути руку й одразу відступила від нього подумки.

— Поки я одружена, нічого не буде, — сказала я.

— Я нічого не пропонував.

— Знаю. Це я собі пояснюю.

Він кивнув.

— Тоді пояснення прийнято.

Антон повернувся до документів, не образився й не перетворив мою чесність на обіцянку майбутнього.

Наступного ранку ми отримали попередню оцінку: реальна вартість «Вектора» наближалася до п’ятдесяти мільйонів євро. Через «Ravenport» Денис і Савчук виводили частину оплати, а мою компенсацію рахували від заниженої суми.

Я нарешті зрозуміла: Ліана й Марк були інструментами. Справа не в коханці, ревнощах чи образі. Денис хотів забрати не лише шлюб. Він хотів присвоїти десять років моєї роботи й змусити мене погодитися, що я ніколи не мала до них стосунку.

Наталя подала заяву про забезпечення позову. Ми просили тимчасово заборонити продаж частки до розгляду спору про компенсацію.

Суд мав вирішити питання протягом двох днів.

До заяви Наталя додала не лише оцінку. Ми зібрали документи про первинний внесок, депозит, склад і продаж квартири. Колишній інвестор, Володимир Рак, погодився дати письмове свідчення через нотаріуса в Празі.

Він зателефонував мені після десяти років мовчання.

— Я думав, ви самі відмовилися від компанії, — сказав Володимир. — Денис пояснював, що вам набрид бізнес.

— Він коли-небудь показував мою заяву?

— Ні. Я й не просив. Тоді ми всі поспішали закрити раунд.

— Чому погодилися свідчити тепер?

— Бо знайшов ваші листи. Ви переконали мене вкласти гроші, не він. Якщо історію переписали, моя мовчанка теж допомогла.

Володимир передав тридцять сім листів. У них я складала прогнози, домовлялася про контроль витрат і захищала Дениса, коли інвестор хотів усунути його за ризиковану купівлю автомобілів. Один лист починався словами: «Ми з чоловіком є рівними партнерами й рішення приймаємо разом».

Денис відповів усім учасникам: «Підтверджую».

— Це сильніше за спогади, — сказав Антон. — Він письмово визнав партнерство.

— А потім переконав підписати передачу частки.

— Передати можна. Не можна не заплатити й удавати, що первинного внеску не існувало.

Ми перевірили оцінку складу на момент угоди. Його ринкова вартість утричі перевищувала суму, за якою актив внесли на баланс Денисової компанії. Різницю приховали через удаваний ремонт.

— Хто підписував акт? — запитала я.

Антон повернув екран. Підпис належав Михайлові Савчуку, який тоді ще не був головою ради, але консультував Дениса.

Схема почалася не з Ліани й не з майбутнього продажу. Савчук допомагав відсувати мене від активів щонайменше шість років.

Я попросила Наталю додати його до переліку зацікавлених осіб. Вона попередила, що це відкриє другий фронт.

— Якщо Савчук відчує загрозу, використає раду, пресу й Ліану.

— Він уже використовує.

— Тоді будь готова, що після позову вони назвуть тебе шахрайкою раніше, ніж суд прочитає першу сторінку.

— Я готова.

Насправді ні. Ніхто не готовий побачити власне ім’я в заголовку поруч зі словами «шантаж» і «зрада». Але готовність не була умовою дії.

У день подання заяви я провела нараду у фонді. Розповіла працівникам, що між мною та «Вектором» виник корпоративний спір і можливі перевірки.

— Якщо хтось хоче піти, я зрозумію, — сказала я.

Оксана першою запитала:

— Фонд закриють?

— Ні, якщо ми збережемо документи й не дозволимо змішати особисті звинувачення з роботою.

— А гроші?

— Рахунки окремі. Я попросила банк запровадити подвійне погодження платежів.

Двоє працівників після наради попросили копії трудових документів. Ніхто не звільнився. Я не вимагала лояльності. Людям потрібна була інформація, а не клятви.

У коридорі Оксана наздогнала мене.

— Пані Єво, я згадала ще один лист. Ліана просила створити їй доступ до архіву, нібито за вашим наказом. Я відмовила, бо не було заяви.

— Коли?

— Три місяці тому.

— Збережіть лист і відповідь.

Ліана намагалася отримати архів задовго до того, як я побачила план. Вони готувалися перевірити, чи є там докази мого внеску або власних платежів.

Антон порадив зробити незалежну копію серверних журналів. Фахівець установив, що з корпоративної адреси Ліани було шість спроб увійти під моїм ім’ям. Пароль не підійшов.

Цей факт ми не включили до першої заяви, щоб не розпорошувати вимоги. Наталя передала його слідству разом із підробленим листом галереї.

За день до судового рішення Денис запросив мене на нараду ради. Я прийшла з Наталею. Біля входу її намагалися не пропустити, але статут дозволяв члену ради мати юридичного радника.