Розділ 8. Річниця

Денис забронював зал ресторану, де ми святкували весілля. Десять років тому там стояли дешеві білі скатертини й грала музика з ноутбука. Тепер зал перебудували, а вечеря на двох коштувала більше, ніж наша перша оренда за рік.

На столі лежала коробка з кольє.

— За все, що було, — сказав Денис.

— І за те, що буде?

— Особливо за це.

Я дозволила йому застебнути прикрасу. Його пальці торкнулися шиї, і я згадала презентацію з датою мого запланованого знищення.

Ми говорили про перші роки. Денис пам’ятав фургон, нічні доставки, борги. У його версії я чекала вдома й підтримувала. Він не згадав таблиць, переговорів та проданої квартири.

— Ти пишаєшся мною? — запитав він.

— Я пишаюся тим, що ми створили.

— Я питаю про себе.

— Тоді відповідь складніша.

Телефон завібрував. Невідомий номер надіслав відео: Денис і Ліана цілувалися в ліфті. Дата — три дні тому.

Я поклала телефон екраном донизу.

— Щось сталося? — запитав Денис.

— Привітання.

— Від кого?

— Від людини, яка добре пам’ятає нашу річницю.

Він насторожився. Я підняла келих.

— За десять років, Денисе.

— За наступні десять.

Ми випили. Після десерту він повідомив, що юристи підготували остаточну редакцію доповнення до договору.

— Підпишемо в понеділок.

— Я ще не прочитала.

— Там немає нічого нового.

— Тоді поспішати не треба.

Денис узяв мене за руку.

— Ти не довіряєш мені?

Раніше це запитання змушувало мене виправдовуватися.

— Довіра не замінює читання договору.

Він відпустив мою долоню.

Дорогою додому я попросила водія зупинитися біля цілодобової аптеки. У вбиральні надіслала відео Наталі. Потім подивилася на себе в дзеркало. Кольє сяяло, макіяж залишався бездоганним.

Я не почувалася сильною. Просто не хотіла дарувати Денисові сцену, яку він зможе використати.

У спальні зняла прикрасу й поклала в сейф. Не тому, що вона була дорогою. Це була частина спільного майна, і я більше не збиралася залишати йому нічого лише через огиду.

Денис зайшов, коли я зачиняла сейф.

— Не сподобалося?

— Гарне.

— Ти не носитимеш?

— Сьогодні носила.

Він став у дверях гардеробної.

— Я намагався зробити тобі приємно.

— Ти зробив.

— Не схоже.

Я могла показати відео з ліфта. Натомість запитала:

— Де ти був третього серпня після дев’ятої вечора?

Денис примружився.

— Це допит?

— Запитання.

— Не пам’ятаю. В офісі, мабуть.

— З Ліаною?

— Вона працює в офісі.

Він не спитав, чому я назвала саме цю дату. Отже, пам’ятав.

— Ти хочеш розлучитися? — запитала я.

Питання було прямим, але не викривало документів.

— Звідки це взялося?

— Ми майже не живемо разом. Ти підштовхуєш мене до Марка, купуєш іншій жінці коштовності й готуєш новий шлюбний договір.

Денис підійшов і взяв мене за плечі.

— Я хочу закінчити угоду й повернути наше життя. Марк з’явився, бо я бачив, як тобі бракує людей. Браслет — робочий подарунок. Договір — вимога фонду. Ти склала з трьох речей історію, якої немає.

Його пояснення звучало гладко. Якби не надрукований план, я знову почала б сумніватися.

— Тоді скажи, що не спиш із Ліаною.

Він відпустив мене.

— Я не відповідатиму на образливі запитання.

— Це просте речення.

— А ти скажеш, що не спиш із Марком?

— Не сплю.

Відповіла одразу. Денис мовчав.

— Бачиш різницю? — запитала я.

— Бачу, що ти шукаєш сварки.

Він узяв подушку й пішов до гостьової кімнати. Уранці розповів домробітниці, що я погано почувалася й попросила спати окремо.

Я виправила його при ній:

— Ні. Денис пішов після того, як відмовився відповісти на запитання про Ліану.

Домробітниця завмерла з рушниками в руках. Денис подивився на мене з ненавистю.

— Навіщо втягувати сторонніх?

— Ти сам щойно втягнув, коли збрехав.

Він поїхав, не поснідавши.

О десятій Наталя отримала лист від його юристів. Мене запрошували на «добровільне сімейне врегулювання» в понеділок. До листа додали новий проєкт, де компенсацію зменшили ще на третину, а відмова від претензій стала безумовною.

— Він зрозумів, що часу немає, — сказала Наталя. — Щось у продажу прискорилося.

Антон підтвердив: «Ravenport» відкрила рахунок у банку, через який «Норд Кепітал» проводив угоди. Перший платіж планували через два тижні.

— Якщо гроші підуть у траст, повертати буде значно складніше, — пояснив він. — Нам потрібна ухвала до переказу.

— Що ще бракує?

— Підтвердження, що «Ravenport» пов’язана з Денисом або Савчуком.

Я згадала теку на прийомі. На останній сторінці був підпис консультанта, ім’я якого не запам’ятала повністю. Лише ініціали — П.Г. — і прізвище, що починалося на «Лев».

Антон перевірив усіх директорів пов’язаних фірм. Петро Левченко виявився колишнім фінансовим директором «Вектора» й хрещеним батьком Денисового племінника. Жив на Кіпрі, але щомісяця отримував виплати від компанії Савчука.

Це ще не доводило кінцеву власність, однак показувало зв’язок, який покупцеві не розкрили.

Увечері мама запросила нас із Денисом на сімейний обід. Я хотіла відмовитися, та Денис погодився раніше й написав, що заїде по мене.

У мами він був уважним зятем: привіз квіти, полагодив кран, розповідав про майбутній будинок в Іспанії. Вона дивилася на нас і раділа, не помічаючи, що ми майже не звертаємося одне до одного.

Після десерту Денис вийшов відповісти на дзвінок. Мама запитала, чи ми знову плануємо лікування.

— Ні.

— Він казав, після угоди.

— Він багато чого каже без мене.

Вона взяла мою руку.

— Не сваріться перед таким важливим кроком. Чоловіки під тиском роблять дурниці.