Розділ 7. Незалежний аудитор

«Ravenport Holdings» належала трасту, кінцевих власників якого не розкривали. Антон знайшов зв’язок через директора: той самий чоловік керував компанією, що придбала Ліанину квартиру.

— Савчук? — запитала я.

— Його водій, бухгалтер і колишній партнер з’являються в різних ланках. Дениса в реєстрах немає.

— Отже, сімнадцять мільйонів підуть Савчуку.

— Або він розподілить їх далі. Потрібні банківські документи, яких ми без суду не отримаємо.

Антон запропонував перевірити оцінювача. Фірма, яка визначила вартість моєї частки, орендувала приміщення в компанії Савчука й отримувала від «Вектора» майже весь дохід.

— Незалежність існувала тільки в назві, — сказав він.

Цього вистачало для клопотання про забезпечення майбутнього позову. Наталя підготувала документи, але чекала слушного моменту: якщо суд відмовить, Денис одразу перенесе угоду в іншу юрисдикцію.

Ми зустрічалися в маленькому офісі Антона на Подолі. Він працював без секретарки, сам заварював каву й записував кожне припущення окремо від факту.

— Ви завжди настільки обережний? — запитала я.

— Після першої справи, яку програв через красиву, але недоведену версію.

— Клієнт пробачив?

— Ні. І правильно зробив.

Він не розповідав про себе без запитання. Я знала лише, що розлучений і має доньку, яка живе з матір’ю у Львові. Коли телефонувала дитина, Антон виходив у коридор і повертався з м’якшим виразом обличчя.

Між нами не було флірту. Саме тому я помічала його уважність сильніше, ніж наполегливі повідомлення Марка.

Одного вечора ми працювали до одинадцятої. Антон запропонував викликати мені таксі.

— Денис відстежує мої поїздки через сімейний обліковий запис.

— Тоді замовлю зі свого.

— Побачить машина біля вашого офісу.

— Вийдете через двір і сядете за квартал. Але якщо від цього вам некомфортно, Наталя відвезе.

Він не використав ситуацію, щоб стати ближчим. Я погодилася на таксі.

Удома Денис чекав на кухні.

— Де була?

— У Наталі.

— До одинадцятої?

— Говорили про фонд.

— Ти часто з нею бачишся.

— Ти сам радив мати власне життя.

Він підійшов ближче.

— Не грай зі мною, Єво.

— У що?

Денис дивився кілька секунд, потім відступив. Він ще не знав, чи я щось відкрила, і боявся зруйнувати власну пастку.

Наступного дня Марк запросив мене на виставку фотографії. Я погодилася.

До виставки залишався тиждень. Антон використав його, щоб відновити історію першого складу «Вектора». За документами об’єкт придбала компанія «Логос Транс», яку через місяць поглинув Денис. Оплату провели коштами з депозиту, відкритого на моє ім’я.

— Ви фактично профінансували актив, який потім записали як особистий внесок чоловіка, — пояснив Антон.

— Як це довести, якщо я підписала депозит?

— Показати джерело коштів і послідовність. У цивільній справі важлива не одна сторінка, а вся операція.

Ми поїхали до банківського архіву разом із Наталею. Працівник виніс оригінал заяви в прозорій теці. Мій підпис стояв на останній сторінці, а перші дві надрукували на іншому папері. Нумерація договору не збігалася зі штампом.

— Це доводить заміну? — запитала я.

— Потребує експертизи, — відповіла Наталя. — Але підстава вже є.

Банк надав відео лише за ухвалою суду, та в журналі відвідувачів зберігся запис. У день відкриття депозиту мене не було у відділенні. Документи приніс Денис за довіреністю, яка дозволяла управляти спільними рахунками, але не створювати нове зобов’язання від мого імені.

— Він розраховував, що ти ніколи не перевіриш, — сказала Наталя.

— До цього тижня мав рацію.

Антон не підтримав її усмішку.

— Не поспішай називати це перемогою. Якщо Денис дізнається, що ми знайшли оригінал, може почати переоформлювати інші активи.

Ми подали клопотання про заборону відчуження складу. Суд призначив розгляд за три дні. Наталя вирішила не повідомляти Дениса раніше, ніж вимагала процедура.

Після банку Антон запропонував пообідати. Я перевірила час і погодилася. Ми сіли на відкритій терасі, де нас могла побачити будь-яка людина. Парадоксально, але ця прозорість давала свободу.

— Ви боїтеся, що чоловік зробить із нас доказ? — запитав Антон.

— Він зробить доказ із будь-якої фотографії.

— Тоді чому погодилися?

— Бо робочий обід не стає зрадою через його бажання.

Антон кивнув.

— Правильна відповідь.

— Не оцінюйте мене.

— Не оцінюю. Просто радий, що ви не дозволили стеженню замкнути вас удома.

Він розповів про першу зустріч із донькою після розлучення. Дівчинка відмовлялася говорити, бо чула від матері, що батько обрав роботу. Антон місяцями приїжджав до Львова на кілька годин, не вимагав вдячності й не виправдовувався. Тепер вони бачилися кожні другі вихідні.

— Ви шкодуєте? — запитала я.

— Про розлучення — ні. Про роки, коли не чув, — так.

— Денис скаже, що я теж мовчала.

— Ви говорили?

— Багато разів. Потім перестала.

— Тоді він може сказати що завгодно. Факт від цього не зміниться.

Повернувшись до фонду, я побачила біля входу машину Денисової служби безпеки. Водій не ховався. Це було демонстративне спостереження: чоловік хотів, щоб я знала.

Я підійшла й постукала у вікно.

— У вас є офіційне завдання?

Чоловік відповів, що перевіряє безпеку будівлі.

— Тоді надайте договір з фондом або залиште приватну територію.

Він подзвонив керівникові й поїхав. Я записала номер автомобіля та час.

Увечері Денис показав фотографію з ресторану. Ми з Антоном сиділи навпроти, між нами лежали документи.

— Це Наталя? — запитав він.

— Ні. Фінансовий аудитор.

— Ти найняла аудитора проти мене?

— Для перевірки моєї компенсації.

— За мої гроші?