Розділ 5. У мого чоловіка погана пам’ять

Денис зберігав чеки в кишенях піджаків. Не через сентиментальність чи неохайність. Він просто звик, що одяг забирають у хімчистку, а кишені перевіряє помічниця.

Я не шукала доказів у його речах роками. Цього разу передала піджаки не водієві, а сама розклала на ліжку.

У першому знайшла рахунок із ресторану на двох. У другому — картку приватного житлового комплексу. У третьому лежала гарантія на браслет із діамантами. Покупцем значився Денис Черненко, одержувачкою — Ліана Савчук.

Дата збігалася з вечором, коли я чекала його після медичного обстеження. Лікар сказав, що після двох невдалих спроб ми можемо продовжити лікування, але рішення треба приймати разом. Денис надіслав повідомлення: «Нарада затягнулася. Обговоримо завтра».

Наступного дня він поїхав у відрядження. До теми дітей ми більше не повернулися.

Я сфотографувала гарантію й поклала назад. Наталя попросила не збирати докази зради заради болю. Для суду важливими були витрати спільних коштів і приховане майно. Антон перевірив адресу житлового комплексу. Квартиру придбала компанія «Схід Капітал», власником якої був водій Михайла Савчука.

Платежі надходили від «Вектор Логістик» як оплата маркетингових послуг.

— Там живе Ліана? — запитала я.

— Комунальні рахунки оформлені на неї, — відповів Антон. — Цього досить, щоб перевіряти пов’язаність, але не право власності.

— Денис купив їй квартиру за гроші компанії.

— Схоже на це. Нам потрібні договори маркетингових послуг і підтвердження робіт.

Я мала доступ до частини договорів через фонд. Ліана переказувала кошти з благодійної програми на ту саму компанію. Двісті сорок тисяч, які я шукала в першому розділі звіту, були лише останнім платежем. Загалом фонд перерахував понад мільйон.

У призначенні значилося «інформаційна кампанія з безпеки перевезень». Кампанії не існувало.

Я викликала бухгалтерку Оксану.

— Хто погоджував акти?

— Пані Савчук принесла лист від Дениса Олександровича. Сказала, що це партнерська програма.

— Чому не запитали мене?

Оксана зблідла.

— Вона сказала, що ви погодили усно.

— Збережіть лист і всі вкладення. Нікому не пересилайте без мого письмового розпорядження.

— Це порушення?

— Поки що перевірка.

Я не звинувачувала Оксану. Денис будував систему, у якій його усного слова було достатньо, а моє ім’я використовували як технічне підтвердження.

Того дня він запросив мене на обід. Ми сиділи в ресторані, де колись святкували перший великий контракт. Денис говорив про будинок в Іспанії після продажу компанії.

— Ти зможеш займатися фондом без щоденної рутини, — сказав він. — Я нарешті відпочину.

— Разом?

— Звичайно.

— А Ліана?

Він не впустив виделку й не відвів очей. Лише поклав її на тарілку.

— Що Ліана?

— Вона теж відпочине після угоди?

— У команди будуть премії.

— І квартири?

Тепер пауза була довшою.

— Хтось тобі щось наговорив?

— Я запитала про квартиру.

— Компанія орендує житло для ключових працівників. Це звичайна практика.

— Браслет теж робочий інструмент?

Денис відкинувся на спинку стільця.

— Ти рилася в моїх речах.

— Шукала квитанцію з хімчистки.

— Подарунок купували від компанії. Ліана привела Савчука до угоди.

— Чому в гарантії ти покупець?

— Бо платив особистою карткою. Єво, ти влаштовуєш сцену через бухгалтерську дрібницю.

Я могла назвати готелі, поїздки й ночі, коли він не повертався. Натомість сказала:

— Ти маєш рацію. Не варто псувати обід.

Його обличчя розслабилося. Денис простягнув руку через стіл.

— Я люблю тебе. Просто зараз великий тиск.

— Знаю.

Він справді погано приховував зради. Проте добре знав, як перетворити знайдений доказ на мою провину: я не довіряю, риюся, перебільшую, створюю сцену.

Увечері я отримала повідомлення з незнайомого номера. На фотографії Денис спав у ліжку. Біля краю кадру було видно жіноче плече й діамантовий браслет.

Підпис складався з одного речення:

«Не заважай йому бути щасливим».

Я зберегла оригінал, переслала Наталі й перевірила дані файлу. Фотографію зробили два місяці тому в квартирі Ліани.

Не відповіла.

Через десять хвилин знімок видалили для всіх, але копія залишилася в мене.

Денис спав поруч, повернувшись до стіни. Обручка лежала на тумбочці.

Я взяла її двома пальцями. Усередині було вигравіювано дату нашого весілля. Колись він наполіг на цьому, бо боявся забути річницю.

Повернула кільце на місце.

Пам’ять у мого чоловіка працювала чудово. Він забував лише те, за що не хотів відповідати.

Наступного ранку Денис сам заговорив про дітей. Зробив каву, сів навпроти й сказав, що після продажу компанії ми зможемо повернутися до лікування.

— Ти ж хотіла, — додав він.

— Хотіла два роки тому.

— Що змінилося?

— Ти жодного разу не прийшов на консультацію після першої спроби.

— Я працював для нашого майбутнього.

— Ліанин браслет теж був частиною майбутнього?

Денис відставив чашку.

— Ми це обговорили.

— Ні. Ти дав пояснення й вирішив, що тема закрита.

— Чого ти хочеш? Щоб я звільнив людину через твої ревнощі перед угодою?

— Хочу, щоб ти перестав використовувати дитину як аргумент, коли тобі потрібен мій підпис.

Він підвівся так різко, що стілець відсунувся.

— Ти стала жорстокою.

— Я стала уважною.

Після його від’їзду я поїхала до клініки. Лікарка зберегла картку й листування з координаторкою. У день останньої процедури Денис мав підписати згоду на зберігання ембріонів. Документ надійшов із його електронної пошти, але підпис поставив корпоративний юрист за довіреністю.

— Ми просили особисту присутність, — сказала лікарка. — Ваш чоловік відповів, що перебуває за кордоном.