Розділ 3. Чоловік, якого обрали для мене

Марк Соколов прийшов на вечерю без запізнення й без краватки. Денис представляв його як людину, яка відкрила три благодійні програми для великого бізнесу. У відкритих джерелах я знайшла лише одну консалтингову фірму, зареєстровану чотири місяці тому.

— Єва не любить, коли їй пояснюють очевидне, — сказав Денис після знайомства. — Тому не витрачай час на компліменти.

— А ти любиш говорити за мене, — відповіла я з усмішкою.

Марк уважно подивився на нас обох. Він був привабливим у спосіб, який легко описати в анкеті: високий, спортивний, темне волосся, спокійний голос. Навіть годинник підібрали правильно — не надто дорогий, щоб не здаватися самозакоханим.

Денис замовив мені сухе біле вино, хоча я не просила. Марк говорив про програми перекваліфікації для ветеранів, ставив доречні запитання й жодного разу не торкнувся мене. Якби я не бачила плану, могла б повірити, що знайомство випадкове.

Біля барної стійки сидів чоловік із телефоном, спрямованим у наш бік. Коли Денис пішов відповісти на дзвінок, Марк нахилився ближче.

— Ваш чоловік казав, що ви не довіряєте людям, які надто швидко стають корисними.

— Дивно, що після цього ви погодилися прийти.

— Люблю складні завдання.

— Я теж.

Він усміхнувся, але очі залишилися уважними. Найнятий звабник не був дурнем. Це ускладнювало роботу й робило її цікавішою.

Після вечері Денис заявив, що має повернутися до офісу. Маркові запропонував провести мене до машини.

— Я сама доїду, — сказала я.

— Не ображай людину. Марку в той самий бік.

У плані було зазначено, що я погано відмовляю, коли прохання подають як турботу про іншого. Денис знав мене справді добре.

— Тоді вип’ємо кави дорогою, — запропонувала я. — Тут за рогом є місце, яке зачиняється пізно.

Ми сіли біля вікна. Камери закладу дивилися на кожен столик, на вулиці ходили люди. Марк попросив мій номер для роботи. Я дала номер офісу фонду.

— Особистого не маєте?

— Маю. Але ми ж говоримо про роботу.

— Поки що.

Це була перша пряма спроба. Я подивилася на нього достатньо довго, щоб він вирішив, ніби зацікавив.

— Саме так, — сказала я.

Наступного ранку Денис за сніданком двічі запитав, про що ми говорили після ресторану.

— Про фонд.

— І все?

— Він цікавий. Ти мав рацію.

Денис приховав задоволення, опустивши очі до телефона.

— Я ж казав.

Марк написав на робочу пошту о десятій. Запропонував зустрітися без Дениса, щоб обговорити спільний проєкт. Копію листа не отримав ніхто. Я переслала його Наталі й погодилася на обід у ресторані навпроти офісу фонду.

Під час зустрічі Марк назвав книжку, яку я перечитувала щоліта, і запропонував страву, яку завжди замовляла в цьому ресторані. Інформацію йому дав Денис або людина, яка стежила за мною.

— Ви дуже добре підготувалися, — сказала я.

— До проєкту?

— До мене.

Він витримав погляд.

— Денис багато про вас розповідає.

— Останнім часом він майже не розмовляє зі мною. Приємно знати, що хоча б говорить про мене.

Марк не запитав про шлюб. Професіонал не поспішав. Замість цього розповів про матір, яка сама виховала двох дітей, і про власне розлучення. Я не знала, що з цього правда.

Коли ми виходили, він легко торкнувся мого ліктя. На протилежному боці вулиці стояв той самий фотограф із ресторану.

Я не прибрала руку одразу.

Увечері Денис був особливо уважним. Запропонував поїхати на вихідні за місто, відкрив вино й уперше за місяць запитав, як минув мій день.

— Обідала з Марком, — сказала я.

— Удвох?

— Ти ж хотів, щоб ми працювали разом.

— Звичайно. Він надійний.

Я дивилася, як чоловік наливає мені вино, і думала: десять років тому він ревнував до баристи, який запам’ятав моє ім’я. Тепер сам підштовхував до іншого чоловіка.

— Тобі не дивно? — запитала я.

— Що саме?

— Ти майже не знаєш Марка, але залишаєш нас удвох.

— Я довіряю тобі.

Він сказав це без найменшої іронії.

Наступні два тижні Марк писав щодня. Спочатку про роботу, потім про музику, кіно, місця, які хотів показати. Я відповідала ввічливо, без флірту, але не відштовхувала. Усі повідомлення зберігала.

Одного вечора він надіслав фотографію столика на терасі: «Тут бракує тільки вас».

Я написала: «Тоді запросіть усю команду фонду».

Він відповів усміхненим знаком.

Денис сидів навпроти й удавав, що читає новини.

— Хто пише?

— Марк.

— У вас багато спільних справ.

— Тебе це хвилює?

— Я радий, що ти нарешті виходиш із дому.

Я відклала телефон.

— Мені теж варто радіти, коли ти не ночуєш удома?

Денис напружився, але швидко повернув усмішку.

— Знову починається?

— Ні. Просто цікавлюся правилами.

— У нас немає правил. Є довіра.

Тепер я знала, що його улюблені слова часто називали саме те, чого між нами вже не було.

У суботу Марк запросив мене на відкриття невеликої галереї. За п’ять хвилин Денис, який стояв у душі, крикнув, що ввечері має термінову зустріч із Савчуком. Збіг був таким точним, що навіть ображав.

— Я теж піду на виставку, — сказала я, коли Денис вийшов.

— З ким?

— З Марком. Ти ж хотів, щоб ми познайомилися ближче.

Він узяв телефон, наче повідомлення справді стало несподіванкою.

— Удвох?

— Якщо це проблема, запроси Савчука й приходьте після зустрічі.

— Не проблема. Просто не думав, що мистецтво тебе зацікавить.

— Ти не питав.

Денис усміхнувся й поцілував мене в плече. На власній руці він уже не носив обручки. Побачив мій погляд і пояснив, що віддав її ювелірові через подряпину.

— Дивно. Учора подряпини не було.

— Учора ти не розглядала мої руки.

Він відповів легко, проте одразу пішов одягатися. Я занотувала дату. Не для суду. Для себе, щоб більше не дозволити переконати мене, ніби я побачила не те.

Перед галереєю Марк подав невеликий пакунок. Усередині лежали каталог і шовкова хустка — саме така, які я носила до ділових костюмів, поки Денис не сказав, що вони роблять мене старшою.