Розділ 2. Десять років поруч

Коли ми познайомилися, у Дениса було дві сорочки, борг за оренду й уміння говорити про майбутнє так, ніби воно вже погодилося на його умови.

Я працювала молодшою аналітикинею в банку. Він привіз документи на кредит для маленької служби перевезень. Застави не мав, бізнес-план складався з дванадцяти сторінок загальних фраз, а прогноз прибутку не враховував навіть витрат на ремонт автомобіля.

Я відмовила.

Наступного дня Денис прийшов з новим розрахунком. Через тиждень — із листами від трьох потенційних клієнтів. За місяць знайшов старий фургон і домовився платити власникові частинами.

Кредит банк усе одно не дав. Я погодилася випити з ним кави.

Через пів року ми одружилися. Мама сказала, що я поспішаю. Наталя, яка тоді знала мене лише як однокурсницю, запитала, чи підписуємо шлюбний договір. Я засміялася. Ділити не було чого: моя однокімнатна квартира, Денисів фургон і кредитний ліміт на двох картках.

Перший рік ми жили в моїй квартирі. Денис виїжджав о п’ятій ранку, сам вантажив коробки й повертався після опівночі. Я вела таблиці, телефонувала боржникам і на вихідних мила фургон у дворі. Коли з’явився другий автомобіль, ми відкрили товариство.

У старій версії статуту моє ім’я стояло поруч із Денисовим. Тридцять відсотків належало мені.

Потім прийшла криза. Найбільший клієнт затримав оплату, банк вимагав погасити кредит, водіям не було чим платити. Я продала квартиру, успадковану від бабусі. Денис не хотів брати гроші.

— Якщо все провалиться, ти залишишся без житла, — казав він.

— У мене є дім із тобою.

Він плакав, коли підписував платіжне доручення. Обіцяв, що одного дня купить мені будинок із вікнами на Дніпро.

Будинок він купив. Оформив на компанію.

Перші чотири роки я продовжувала працювати в банку й вечорами допомагала «Вектору». Потім Денис переконав мене звільнитися. Компанія росла, потрібна була людина, якій він довіряє. Я створила фінансовий відділ, найняла бухгалтерів, запровадила перевірку контрагентів.

У трудовій книжці мене не було. Денис казав, що зарплата між подружжям — дурна формальність.

Коли до компанії увійшов перший інвестор, мої тридцять відсотків стали проблемою. Юристи запропонували об’єднати частки під контролем генерального директора. Денис пояснив, що це тимчасово.

Я підписала передачу акцій. За договором мала отримати компенсацію після наступного раунду інвестицій. Гроші кілька разів переносили з року на рік, а потім суму включили в додаток до шлюбного договору.

Так мої тридцять відсотків перетворилися на обіцянку п’ятнадцяти.

У Наталчиному кабінеті я виклала фотографії нічних аркушів, копію договору й старі банківські виписки. Вона читала мовчки, робила позначки зеленим олівцем і час від часу просила уточнити дату.

— Коли ти отримала останню виплату за частку?

— Чотири роки тому. Пів мільйона гривень.

— За документами загальна компенсація була три мільйони двісті тисяч за тодішнім курсом. Решту мали сплатити протягом року.

— Денис сказав, що ми реінвестували її.

— Є твоя письмова згода?

— Не пам’ятаю.

— Це означає, що або вона є в паперах, або її підготують найближчим часом.

Наталя відклала договір.

— Сам шлюбний контракт не дозволяє залишити тебе без усього через роман. Та Денис і не збирається покладатися на один пункт. Йому потрібен сором, поспіх і документ, який ти підпишеш без нормальної консультації.

— Я не підпишу.

— Тепер — ні. Але він планував, що ти дізнаєшся про його розлучення одночасно з фотографіями власної зради. Можливо, ще й з новиною про його коханку. У такому стані люди погоджуються на дивні речі, аби все припинилося.

— Він погано приховує коханок.

— Ти впевнена, що їх кілька?

— Я знаходила чеки, бронювання, чужі сережки. Двічі він повертався з відряджень без обручки. Казав, що знімає в спортзалі.

— Чому не говорила?

Питання було без докору. Від цього відповідати стало важче.

— Говорила. Він усе пояснював. Квитки купував помічниці, номер бронював партнерам, сережка належала дружині водія. Коли пояснень ставало забагато, я перестала питати.

— Це не те саме, що не знати.

— Знаю.

Наталя склала перелік документів: старий статут, платіж від продажу квартири, листування про перші інвестиції, протоколи ради, декларації. Частину можна було отримати офіційно як колишній учасниці, частину — лише через суд.

— Поки він не знає, працюємо тихо, — сказала вона. — Окремий телефон, нова пошта, жодних обговорень удома. І не зустрічайся з Марком без свідків.

— Якщо я відмовлятимуся, Денис зрозуміє.

— Тоді зустрічайся в публічних місцях. Не фліртуй письмово, не заходь у номери, квартири й машини. Не бери від нього речей.

— Ти говориш так, ніби я під наглядом.

— Ти під наглядом. У тебе є таблиця з розкладом.

Після зустрічі я поїхала до офісу благодійного фонду, який створила два роки тому. Формально фонд фінансував «Вектор Логістик», але я керувала програмами: оплачувала навчання дітям загиблих водіїв, купувала обладнання для реабілітаційних центрів.

Моя помічниця Оксана повідомила, що Денис просив підготувати всі договори за останні три роки.

— Для аудиту перед продажем? — запитала я.

— Сказав, що звичайна перевірка. І ще просив список ваших зустрічей до кінця вересня.

— Коли?

— Учора.

Я подякувала й попросила нічого не надсилати без мого погодження. У власному кабінеті перевірила двісті сорок тисяч, які шукала вночі. Гроші не зникли. Платіж перенесли в іншу програму за розпорядженням фінансового директора «Вектора».

Розпорядження підписала Ліана Савчук.

Вона не працювала у фінансовому відділі. Офіційно була директоркою з комунікацій і донькою голови наглядової ради. Неофіційно — жінкою, чиє ім’я вже двічі з’являлося в бронюваннях Дениса.