Епілог

Вона бігла по ромашковому полю. Квіти розступалися перед босими ногами, краєм білої сукні грався вітерець. Дівчина не знала куди і навіщо біжить. Може просто зупинитися? На горизонті видніється самотня береза, поряд - постать чоловіка. Вона хотіла пришвидшити біг. Її підхопив вітерець і поніс вперед.

— Подобається новий будинок, Ритко-Маргаритко? – поцікавився Володя.
— Де я? – оглянувшись навкруги, спитала блондинка.
— Твою душу полонив рубіновий камінець. Ти скрізь і ніде, навіки. Головне – ми тепер зв’язані разом прокляттям персня.
— Ти ж помер, я тоді також мертва?

— Ну, це все відносно. Твоє тіло ще підтримує апарат штучного дихання, та що тіло без душі? Вона належить персню і не кожен зможе її звільнити. Дід може б і зміг, але його проклята душа, напевно, вже в пеклі, – Володя після смерті став більш багатослівним.

— Я не вірю в це!

— Переконайся, – запропонував чоловік. Він змахнув рукою – світ поплив, змінився. Тепер вони стояли поруч в лікарняній палаті з білими стінами. На ліжку лежала підключена до апаратури Маргарита. Поряд сидів Макс, тримаючи безвільну руку дівчини.

— Відпусти, відпусти мене! – намагалася випручатися  блондинка, але Володя тримав міцно.

— Кричи скільки хочеш. Любуйся на свою пусту тілесну оболонку, недовго тобі залишилось. Одного разу він перестане чекати, вирішить відпустити тебе.

— Марго? – Макс рвучко повернувся, – Я відчуваю тебе, знаю, що ти поряд. Повертайся, я тебе дуже сильно кохаю.

— Мене тримають силою, – по щоках дівчини скотилася срібляста сльоза, апарат зафіксував слабку мозкову діяльність.

— Якщо ти чуєш мене, Марго, знай – я тебе знайду, де б ти не була…