Глава 11. Погрози батька

11 січня 1905 року

Анастасія і Марфа прокинулись від холоду в порожній хатині. Дрова в печі давно прогоріли, тому, щоб остаточно не замерзнути, панночкам довелося одягти шубки. На столі чекав сніданок, прикритий вишитим рушником. Дівчата нашвидкуруч перекусили в’яленим м’ясом та квашеними яблуками, після чого вийшли на ґанок. Як на диво, після снігопаду перед ними простягалася втоптана стежина. Пройшовши декілька кроків, Анастасія глянула назад.
— Марфо, оглянься. Кудись зникла хижка, у якій ми ночували.

— Анастасіє, попереду нас чекає ще один сюрприз. Я бачу Графський міст.

Як так сталося, панночки не знали, але сприйняли, як належне. Вони швидко попрямували до місця, де залишили кучера з саньми. Та замість нього на них чекав розгніваний тато Анастасії.

— Доню, де ти була? Я вчора ввечері приїхав, та не дочекався тебе на вечерю. Схвильований кучер повідомив, що загубив твої сліди у лісі. Піднялася віхола, швидко темніло, але мої люди кілька годин з ліхтарями тебе з Марфою розшукували. Де ви ночували, в кінці кінців? Щоб б я сказав батькам Марфи? Що ти зі мною робиш, ріжеш без ножа!

— Ми ночували в хижці лісової бабусі-відлюдниці. Там просушили одяг, повечеряли і поснідали.

— Панянки, у цьому лісі точно немає ні бабусь, ні хижок. З людей ніхто не наважується жити в лісових нетрях, тут водяться тільки дикі тварини. Ви знаєте, що тут бродять зграї голодних вовків? Я дуже радий бачити вас обох живими і здоровими, хоча з тобою, доню, вдома буде окрема розмова. Марфо, поглянь, під тією розлогою ялиною на тебе зачекались батьки, матуся ледь не зійшла з розуму від хвилювання.

***
 

Батько зачинив двері на ключ, який сховав у кишеню. Він у наказному порядку вигнав слуг на ярмарок, але дав при цьому кожному по кілька монет.
— Чому ти так вчинила з моїм нещасним батьківським серцем?

— Ми з Марфою вирішили прогулятись, повітрям свіжим подихати.

— Якраз коли почалася заметіль? Прогулянка засніженим лісом – це не краща ідея, згодься. Я б зрозумів, якби ви вирішили завітати в магазин капелюшків чи  рукавичок. Настав час сказати правду, люба, – та дівчина не могла витиснути з себе ні слова.

— Мовчиш? Закінчились відмовки? Насте, мені набридли твої вибрики. Оголошую тобі свою батьківську волю – як тільки закінчиться траур за матінкою, я тебе засватаю за багатого містянина. Оскільки я дуже тебе люблю, можеш висловити свої вподобання, – тато виголосив гнівну тираду.

— Ви навіть не запитали чи хочу я, – Анастасія ковтала гарячі сльози.

— Покарання не буде досхочу. Кажи вимоги до кандидата, а ні – то засватаю за заможного сусіда, який тобі у батьки годиться.

— Гаразд,  – дівчина вирішила схитрувати, – Знайдіть мені гарного, високого, таємничого, з білосніжною шкірою, добрим смаком, чорноволосого і темноокого. А ще… хай у нього буде двоповерховий маєток, – ледве не сказала: «де він проводить спіритичні сеанси», але вчасно прикусила язичок.

— А чи не забагато на себе береш? Це я призначаю покарання. За твоїми словами, залишається підшукати тільки закордонного франта. Але, ні! Ти вийдеш заміж на Батьківщині, щоб ми з твоїм майбутнім чоловіком разом боролися з твоїми вибриками. Так, вирішено. До наступного Різдва підеш під вінець, – констатував тато, виходячи з кімнати. Він залишив двері відчиненими, що свідчило про залагодження конфлікту.

Для Анастасії весілля з Аполінарієм (саме його описала брюнетка) стало б не покаранням, а винагородою. Дівчина не могла перестати думати про жагучі очі, які заворожували, огортали теплом і ніжністю.

***

15 січня 1905 року

Зранку до Анастасії приїхала найкраща подруга Марфа, принісши з собою заряд бадьорості та оптимізму. Її батьки не були налаштовані настільки рішуче, як тато брюнетки, тому і настрій у неї був на висоті. Не встигли панночки допити чай з тістечками, як слуга на таці приніс записку від Аполінарія.

— Марфо, спірит запрошує мене на зустріч. Не дивлячись на покарання, я прослизну на побачення з майстром. Ти зі мною? – запитально підняла брови Анастасія.

— Я не можу пропустити знайомство з таємничим спіритом, – розсміялася подруга, – Якщо вже ми разом бачили неіснуючу бабцю, то боятися Аполінарія мені не пристало.

***

Панночки зайшли у вітальню майстра спіритичних сеансів. Господар маєтку зручно розмістився у кріслі біля розтопленого каміну.
— Радий вас бачити, – спірит піднявся і поклонився, - Доброго дня, Анастасіє і Марфо. Радий знайомству, Аполінарій. Не дивуйтеся панно Марфо, я багато чого знаю. Навіть те, що зранку ви разом з панночкою Анастасією пили чай з лимонними тістечками, прикрашеними збитими вершками.

— Пане Аполінарію, вражена вашими знаннями, – отямилась Марфа, – Та ви також, напевно, знаєте, за якими новинами ми приїхали.

— На жаль, нічим не можу вас порадувати. Ніхто серед живих і мертвих не знає легенди.

— Мені відомо, що вам не вдалося нічого дізнатися, – сумно знизала плечима Анастасія, – Нам про це розповіла стара відлюдниця, яка проживає в нетрях лісу. Якби не вона, ми б загинули у вовчих зубах. Але, на жаль, зранку зникла як бабуся, так і її хижка.

— Я ж говорив, панно, про ваші здібності в спіритизмі! Ви познайомилися зі сторожем між світом живих і мертвих! Я вражений! Цій, так званій «бабусі», відомо все, що було, що є, і що буде відбуватися. Розкажіть мені, будь-ласка, все до слова, що вона розповіла. Важливо все, не варто ігнорувати застереження сторожа.

Вони домовились зустрітися через три дні і разом сходити в театр. Всю дорогу додому Марфа розповідала про захоплення талантом спірита. Анастасію став підточувати «черв’ячок» ревнощів, тому вона всю дорогу додому сиділа набурмосеною. З часом чорноволосий красень став частиною їх компанії. Він запрошував панянок на прогулянки і вечірки, в кафе і театр... І ніхто, крім нього, не знав, яка із подруг навічно поселилась в закоханому до нестями серці спірита.