Глава 10. «Скелет» у шафі

4 червня 2019 року

— Звідки ви знаєте, що це кішка вашого діда?

— Дід попрохав, щоб я дав повідомлення у газету про загублену улюбленицю. Редактор показала мені вашу фотографію. Я відразу признав у кішці Анжелу, – відповів знайомий незнайомець.

— Добре, проходьте, – прошепотіла примирливо, відчуваючи деяку провину за ранковий інцидент, – До речі, як вас звати?

— Максиміліан, можна просто Макс.

— Я Маргарита, знайомі називають Рита.

— Приємно було познайомитись. Та мені подобається Марго. Якщо дозволите?

— Навзаєм. Я не проти.

— Де я можу знайти Анжеліку?

— Думаю, у вітальні, – відповіла Рита, провівши гостя в кімнату. Її прогноз справдився – Анжела сиділа на дивані, звернувшись клубочком.

Розкішним хвостом пухнаста прикрила чорний носик. Макс поставив переноску на підлогу, тихо наблизився до Анжеліки. Але кішка зістрибнула з дивану, вигнула спину і зашипіла. Чоловік простягнув руку, щоб погладити тваринку – враз на загорілій шкірі з’явилися глибокі подряпини від пазурів. Як не старався внук власника, так і не зміг спіймати білу капризулю. Кішка, втомившись від марафону, стрибнула Маргариті на руки.

— Вона не хоче з вами йти, – констатувала факт молода господиня.

— Не знаю, що з нею сталося, – Макс втомлено опустився на краєчок крісла. Коли приїздив на зимові канікули з Оксфорду, дідова улюблениця вела себе, як шовкова.

Несподівано для себе, дівчина розговорилась з привабливим чоловіком. Вона розповіла йому мотиви приїзду в село, навіть про свої підозри щодо нього. Молоді люди перейшли на «ти», відчувши духовний зв’язок між самотніми серцями. Макс саме зараз гостював у діда Владлена (чомусь Риті це ім’я здалося знайомим, та це міг бути просто збіг), а його матуся вела бізнес у Європі, тому рідко навідувалась до батька. Дівчині захотілось розпитати про бабусю нового знайомого, на що він відповів:

— Я її зовсім не пам’ятаю. Там дуже заплутана історія.

— Саме зараз я нікуди не поспішаю.

— Гаразд. Дід зовсім не кохав дружину, хоча вона чимось нагадувала йому перше кохання. За чутками, ще до одруження він був закоханий в сільську красуню, та вона зійшла з розуму і втекла. Його направили відразу після інституту працювати головою колгоспу, а далі – стрімко просувався вгору по партійній лінії. Владлен довго шукав, де поділася кохана, але одного разу йому до рук потрапили документи з констатацією загибелі Валентини. Виявилось, що дівчина їхала в кузові вантажівки, що зіткнулася з «КамАЗом». Її поховали в закритій труні, поруч з батьками. Ось така сумна історія кохання…. Злі люди шепочуть, що він причетний до смерті молодої дівчини. Те ж саме наговорюють на мою бабусю, яка підсковзнулася на березі озера, упала і потонула.

Маргарита в зачудуванні слухала співрозмовника. Виявилося, що у його родині творяться речі не менш дивні, чим у її власній. Осяйна думка несподівано прийшла в голову:

— Максе, а в тебе немає фотографії тієї дівчини – першого кохання твого дідуся?

— Випадково сфотографував стару світлину на телефон. Одного разу я знайшов це фото у діда в шухляді. Дивись, це серпень 1972 року. Не розумію, навіщо зберігаю такі світлини.

Очі Рити округлилися від подиву. Оце так новина! На фотографії навічно застигли з виразом неймовірного кохання в поглядах – Валя Коломієць та чорнявий голова колгоспу Владлен Михновський… Макс продовжував розповідати, що не вважає діда несповна розуму, хоча той постійно намагається провести з ним обряд посвячення в Сімейну Справу.

— Зачекай, – видихнула дівчина і побігла у бабусину спальню, де з книги мемуарів витягла стареньку світлину.

— Марго, що сталося?

— Мені теж це цікаво, – простягнула пожовтіле фото, яке виявилось ідентичним до того, що зберігалася в пам’яті телефону.

— Як це можна розуміти? – здивувався чоловік.

— Я сама намагаюся розібратися з цим ребусом. Та, безсумнівно, на світлині зображені одні й ті самі люди. Біля твого діда стоїть моя бабуся, яка померла від інфаркту цієї весни, а не в автомобільній катастрофі в 70-х роках.

— Виходить, він все життя продовжував кохати твою бабусю, та оплакував її, як давно померлу? – сум торкнувся глибини жагучих чорних очей.

Від погляду стало одночасно щемливо і радісно, захотілося виконати забаганки дивного гостя. Рита струснула головою, позбуваючись солодкого марева. Здавалося, слова будуть зайві у даній ситуації. Першим отямився Макс:

— Марго, ти не будеш проти, якщо я завтра ще раз завітаю з подарунком для білої капризулі? Мені здається, інакше не виманити її додому. Анжеліка не додає тобі зайвого клопоту?

— Звичайно, приходь. Завжди рада тебе бачити. З початку нашого знайомства кішка показала свій норов, та зараз поводить себе сумирно, – зашарілась дівчина.

У голові почулося муркотіння: «Хто б казав, хазяєчко. Вирішила збрехати онуку самого великого Владлена? Ну, дивись, щоб солодкі слова не перетворились на хрест на твоїй могилі. Мур-р-р…»

Маргарита оглянулась довкола, та крім білої знайди, яка терлась об ноги, нікого не помітила. «Сьогодні був насичений день. Потрібно трохи подрімати, бо в мене знову «розхиталися» нерви від переживань та потрясінь».

***
 

27 серпня 1972 року

Владлен сидів за столом і читав книгу. Перстень з рубіном «голубина кров» в оточенні діамантів палахкотів на оксамитовій подушечці футляра. Сімейну реліквію нещодавно передали батьки, дізнавшись про його плани з одруженням. Чоловік побачив, що перстень огортає задушливий дим, а в голові разом з тим обізвався голос:

— Настав час покарати ще одну з цього нікчемного роду.

— Хто ти? – злякано верескнув голова колгоспу.

— Дух персня. Прикраса несе в собі старовинне прокляття. Твій рід поклявся мені вірно служити, а за допомогу отримує неабиякі здібності. Усе ваше багатство, слава і розкіш – моя заслуга. Та все це скроплено кров’ю невинних жертв, проклятих до сьомого коліна. Тобі слід розправитися з останньою на сьогодні жертвою з проклятого роду – Валентиною Коломієць. Достатньо підкинути їй перстень, далі я все зроблю самостійно. Розпочинай! – стугоніло в голові.