Глава 9. Доля грає по-своєму

4 червня 2019 року

Маргарита отямилася на лавочці, здивовано роззирнулася навкруги.

— Що зі мною? – запитала сама в себе, але на диво їй відповіли.

— Вибачте, ви постраждали через жарти мого діда. Я виходив з кафе і припинив цей фарс.

Блондинка широко розплющила очі, холодним поглядом пронизала незнайомця.

— І це можна назвати жартами? Я ледве не померла від переляку, – хмикнула, рвучко піднявшись з лавки.

Молодий чоловік піднявся вслід. Він ще хотів щось сказати у виправдання, але дівчина випалила перша:
— Прощавайте. І скажіть спасибі, що не заявляю в поліцію на вашого діда, – з презирством глянула в жагучі чорні очі.

Можливо, вчинила неправильно. Потрібно було подякувати за порятунок, але в конфлікті винна не тільки вона. Якби він не сказав тих слів... «Жарти мого діда.» Через ті витівки Маргарита втратила свідомість. І ще так скажіть, що, здається, такими жартами дід на день сто дівчат лякає, і потім з’являється героїчний внучок та всіх рятує. Стоп, вона ж виросла в цьому селі, але такого красеня не зустрічала.

«Ще й у кишені цей проклятущий перстень», - подумала, перевіряючи кишені джинсів, та ніякої коштовності не виявила, – «Цей незнайомець, напевно, украв у мене перстень, нацькувавши собак, а я повірила в історію врятування. Ось він одержить від мене на горіхи! У селі правду не втаїш! Доведеться звернутися у поліцію, написати заяву про шахрайство».

За невеселими думками добрела до редакції, де подала об’яву про знайдену кішку. Уже вдома на ґанку зіткнулася зі старим знайомим Леонідом, який навчався на два класи старше. За ці декілька років поки не бачились, він повищав, змужнів. Перед нею зараз стояв привабливий накачаний чоловік у чорній поліцейській формі.

— Привіт! Льончику, невже це ти? – вирвався зойк.

— Ну, а хто ж іще? – звабливо посміхнувся атлет, – Привіт, Рито. Я до тебе прийшов не тільки як поліціянт, а як друг.

— Прошу, заходь, – зашарілася Маргарита і запросила порухом руки до вітальні, – Сідай, не соромся, у ногах правди нема. Хвилиночку, зараз пригощу тебе чаєм або кавою. Я ж можу почастувати друга, чи ти при виконанні?

— Буду тільки вдячний. У мене зранку кілька викликів та одне затримання. Мені не те що чаю, поїсти ніколи.

— Льончику, нашу поліцію слід берегти. Почекай кілька хвилин.

Блондинка поставила чайник на плиту, зайнялася нарізуванням хліба та ковбаси для бутербродів. Яким же було здивування, коли у шухляді кухонного столика яскравим розсипом дорогоцінного каміння заграв на сонці загублений перстень. Не довго думаючи, дівчина знову опустила коштовність до кишені. Незабаром вона поставила на стіл у вітальні чашки, заварний чайник, цукорницю, тарелю з бутербродами, печиво та цукерки.

— Дякую. Тільки не вважай, що напросився до тебе поїсти, – чоловік з задоволенням куштував пригощання, запиваючи чаєм, – Неймовірно, ще раз дякую.

— Не варто, спокійно поїж, а тоді поговоримо, – у голові пульсувала тільки одна думка – «Як перстень опинився на кухні? Чиї це дурні жарти?».

— Маргарито, один громадянин повідомив про те, що з вікон твого будинку ішов густий дим, але пожежі не було, - зважено сказав дільничний інспектор.

— І що це за небайдужий односелець?

— Ритко-Маргаритко, я придбав нові замки, – у вітальню зайшов Володя.

— Я здогадуюсь, хто розповів усе поліції, – хмикнула блондинка.

— Рито, я турбуюся про твоє життя і здоров’я. З Льончиком я давно товаришую, нічого поганого немає в тому, щоб повідомити дільничного інспектора про чортівню, яка відбувається в будинку твоєї бабусі. Я заради тебе небо прихилю ... та добре, я ось смаколиків з міста привіз, – він простягнув пакет з цукерками та печивом, – Може й мене чаєм напоїш, а не тільки нашу доблесну поліцію?

— Звичайно, сідай.

— Так, я продовжу, – дільничний вирішив дізнатися правду, – Маргарито, як сталося, що йшов дим без вогню?

— Льончику, ти вважатимеш мене несповна розуму, але винна кішка.

— Можливо, все-таки проблема з електрикою?

— Тоді б дим не йшов з усіх вікон і дверей. Я думаю, всі ці таємні справи пов'язані зі смертю бабусі.

— Льончику, я провірив проводку – все гаразд. Сьогодні вночі до Ритки в спальню ввалилися злодії і підкинули перстень, який вона раніше загубила в передпокої , – відрапортував Володя, – Ось, я нещодавно зняв замки зі слідами злому, а зараз буду встановлювати більш надійну конструкцію. Візьми, ти помітиш подряпини.

— Володю, не можна було чіпати ці замки, адже кругом твої відбитки! - стурбувався Льончик, – Так, з цього моменту гарантую тобі, Рито, свою допомогу та підтримку, а вночі обов’язкову увагу нічного патруля. Але прошу скористатися моєю порадою – краще відправляйся до міста, поки тут все не заспокоїться, а розслідувати злочини – це прерогатива поліції, – дільничний в задумі нахмурився, розмірковуючи, як забезпечити чергування біля будинку.

— Коли ниточка до розгадки смерті бабусі потрапила в мої руки, то я вже не відступлюся, – рішуче мовила Маргарита.

— У тебе є газовий балончик чи пістолет? – змінив тему поліціянт.

— Я саме хотів запропонувати газовий балончик у подарунок. Випадково у місті побачив, подумав, що знадобиться, – Володя почервонів по вуха, – Грошей не візьму. Не приймеш, ображусь до глибини душі.

— Гаразд, – тяжко зітхнула дівчина, – ти не залишаєш мені вибору.

— А щоб ти не боялася за своє життя, я можу переночувати в тебе, – сусід уже не знав, як догодити.

— Володю, зупинися! Щоб завтра старі бабці мали чудову тему для пліток? Є певні межі, які переступати не збираюся. Вибач.

На цьому компанія розійшлася. Маргарита вирішила навести лад на кухні і у вітальні, Льончик поспішив у відділок, а Володя швидко поміняв дверні замки.

Рита розпрощалася з другом дитинства та хотіла почитати мемуари бабусі, як у двері постукали. Дівчина тяжко зітхнула і пішла відчиняти.
— Ви?! – здивовано скрикнула, – Що ви тут забули?