Глава 8. Легенда

10 січня 1905 року

Нарешті Анастасія тримала в руці заповітний перстень. Вона сховала коштовність у потаємну кишеню, вирішивши детальніше її порозглядати вдома. Здавалося, усі негаразди позаду. Подруги з горем пополам дісталися до дерева, але обставини склалися проти панночок. Почався снігопад. Такий сильний, що навіть кінчика носа не було видно.
 

— Мені здається, що ми прийшли зліва, – промовила Марфа.

— Зачекай, – схопила за рукав подруга, – Ми зараз стоїмо спиною до виходу з лісу, але в таку завірюху не повернутись рівно на дев'яносто градусів. Щоб стати обличчям до правильного напрямку, ми зробимо так: ти стоїш не рухаючись, а я навпомацки заходжу тобі за спину, повертаюсь до потрібного напряму обличчям. Ми стаємо спинами одна до одної, потім ти береш мене за руку і стаєш поряд, – скомандувала Анастасія.

Так і вчинили. Далі йшли взявшись за руки. Разом радились, куди повернути. Крокували по засніженому лісу вже дві години, а він все не закінчувався. Стрімко темніло, здавалося, дерева скоро впадуть від поривів вітру.

Втомлені панянки брели прямісінько в хащі, а снігопад посилювався щохвилини. Дорогі шубки облипли снігом, заважаючи рухатись далі. Голод ятрив змордовані втомою дівочі тіла. Але найбільший дискомфорт приносила згасаюча надія на порятунок...

Дівчата зрозуміли, що безнадійно заблукали, а життя майже втрачене. Вони не мали права зупинитися і заснути. Якщо зупиняться, смерть крижаними пальцями стисне молоді серця. Позаду пронизливо завив вовк. Панночки здригнулись від страху, втома враз випарувалась, давши силу на боротьбу.

Подруги прискорили кроки, намагаючись бігти, та марно. Тепер почулася вовча пісня вже з правого боку. Дівчата петляли, як два злякані зайці, та навіть страх не зміг пришвидшити ходу. Ноги вже не бажали, та й не могли, нести господарок у неозору темінь засніженого лісу. Дихання – переривчасте, тяжке, хрипке. Легені незабаром розірвуться від нестачі кисню. Раптом перед очима зблиснуло жовте світло.
 

— Що там? - на останньому диханні прошепотіла Анастасія.

— Не знаю. Давай подивимось, але я так боюся, щоб це не виявились вовчі очі, – відповіла супутниця, – Нас чекає або порятунок, або смерть від зубів хижаків.

— Можливо, кучер сповістив домашніх, що ми не повернулися вчасно до саней? Це можуть бути слуги з ліхтарями. Вперед, подруго. Ми мужньо зустрінемо свою долю, – брюнетка намагалася розрадити навіть у складній ситуації.

За кілька кроків перед ними з’явився маленький ветхий будинок з різьбленим ґанком. Дівчата щасливо переглянулися. На порозі стояла старенька бабуся з ліхтарем, ніби чекаючи гостей у таку хуртовину.

— Швидко до мене. Вовки вже наступають вам на п’яти, – закричала бабця.

— Дякуємо, ви врятували нам життя.

Всередині від натопленої печі йшло приємне тепло. Дівчата познімали шубки та чобітки, порозкладали на дерев’яній лаві для просушки. Бабуся пригостила подруг смачною грибною юшкою та чаєм з липового цвіту.

— Спасибі за притулок та їжу, – вдячно промовила Анастасія, – Ми ледве врятувалися від зграї вовків.

— Ні за що, завжди допомагаю самотнім подорожнім. Та чому ви, дівоньки, одні по лісу нічному блукаєте? – прийнялася до розпитування бабуся.

— Ми заблукали, – переглянулися подруги.

— А чому ви живете у таких лісових нетрях, де немає з ким і словом перемовитись? – Марфа вирішила змінити тему.

— Мені тут подобається ... тихо, повітря свіже... Іноді тільки вовки виють і звірина різна рискає, але мене лісові мешканці не зобиджають. Та чула я, щось у нетрях таїться лихе, недобре... Зараз аура зла, тьмяна, сонна, але колись прокинеться, покаже себе світу і воздасть по заслугах, але покарає і невинних.

— Бабусю, про що ви говорите? – стривожилась Анастасія.

— Я говорю про рубіновий перстень в оточенні діамантів, який не лежить уже в дуплі дуба. Запах прокляття просякнув вас наскрізь, скоро дружба повернеться ненавистю, кров з’явиться на раніше невинних руках, – дівчата вклякли від жаху.

— Нещодавно хтось дуже зацікавився старовинною легендою, пов’язаною з проклятим перснем. Навіть ваш талановитий хлопчик не знає всіх секретів, хоча уміє зв’язувати світ живих та мертвих. Тільки я можу повідати таємницю з найстрашніших таємниць. Та, що подарувала прикрасу, відплатила карою за милість. Тепер її душа назавжди лишилася спокою. Наївна жінка хотіла позбутися прокляття крові, тому принесла в дар прабабусі Пелагеї перстень.

— Бабусю, а яка дія прокляття? У моєї матусі Пелагеї був схожий перстень … – затнулася Анастасія, адже не була впевнена, що мова йдеться про найріднішу людину.

— Пелагеї перстень приніс смерть! – скрикнула бабця, – Спочатку дрібні нещастя посиплються на рід за наказом духа каменя, доводячи до розорення, боргів, хвороб та смерті. Остання володарка прикраси тяжко захворіла, але віднайшла сили поїхати на прощу в Київ. Там вона отримала одкровення, що всі нещастя від персня, тому його потрібно швидше позбутися. Приїхавши додому, вона зняла дороге вбрання, переодяглася в лахміття та вимазала багном обличчя, руки та волосся. Залишилося в такому вигляді прийти просити милостиню під будинок доброї пані Марії, прабабусі Пелагеї. Та нагодувала, напоїла і «вилікувала» приблуду, яка подарувала своїй рятівниці дорогий перстень із словами: «На щастя». Надіялась хитрюга, що прокляття залишить її і впаде на милосердну пані. Незабаром благополуччя та здоров’я повернулися до пройдисвітки, яка вийшла заміж та народила доньку. Але витесане на скрижалях часу не обманути, воно незмінно наближається. І прийде день і час, коли нащадок роду так званої «жебрачки» вчинить підлість більшу, ніж предок його – проллє кров невинну, загубить душу чисту. Дух персня тільки чекає, щоб здійснити смертельну помсту. Не буде в роді вбивці сьомого коліна. Проклятий рід остаточно не перерветься тоді, коли остання з роду … — прохрипіла відлюдниця і закашлялась густою червоною кров’ю.