Глава 6. Безтурботна молодість

28 червня 1972 року

Валентина мешкала в селищі міського типу. Юнка пишалась рідною стороною, адже проживати у районному центрі дуже комфортно. Це ще не гомінке місто, але вже й не село.

Мама дівчинки померла, коли Валі виповнилося два роки. Хоча батько тужив за коханою дружиною, та скоро привів у будинок мачуху. На відміну від казок, нова таткова обраниця обожнювала падчерку, та своїх рідних дітей їй побавити не довелось. Валюша (так називали оточуючі милу дитинку) ходила до дитячого садочка, де вихователькою працювала найдобріша тітонька – Алевтина Гнатівна. Дівчинка ходила «хвостиком» за вихователькою, стала називати її мамою. Односельчани так їх і прозвали: Аля – Валя.

Батько помітив, як маля тягнеться до чужої самотньої тітоньки, тому запропонував Алевтині розписатися у сільраді, щоб «люди зайвого не говорили». На диво, вихователька погодилась взяти шлюб з вдівцем, щоб бути ближче до гарненької русокосої дитинки з величезними сірими очима. Поступово, завдяки донечці, відносини подружжя значно потепліли. Аля змогла розтопити серце згорьованого чоловіка, хоча це сталося не за один рік. А в родині підростала красуня-школярка, яка показувала високі результати на спортивних теренах. Відмінниця мріяла про вступ до столичного вузу, а тато з мачухою всяк підтримували її наміри. Дівчина не знала відмови в новому одязі, завжди вирізнялася серед подруг гордою поставою та впевненістю.

Батько працював керівником районного об’єднання «Сільгосптехніка», тому потурав єдиній донечці в усіх забаганках. Не дивлячись на дещо привілейований стан, на відміну від дітей простих колгоспників, відрізнялася щирістю, відкритим характером і бажанням допомогти оточуючим.

Сьогодні Валя насолоджувалась літніми сутінками на березі річки. Вона опустила ноги у теплу воду, дозволяючи хвилям лоскотати стрункі ніжки. Дівчина вже уявляла себе студенткою столичного інституту, адже встигла відвезти документи у приймальну комісію. Завдяки золотій медалі та татовому клопотанню «куди потрібно», юнці залишалося тільки почекати виклику на навчання, їй навіть не знадобилося здавати екзамени.

Красуня помітила здалеку струнку дівочу постать, яка махала рукою, підбігаючи ближче:

— Валюшо, я тебе скрізь шукаю. Ти не повіриш … — засапано прохрипіла подруга, захекавшись від швидкого бігу.

— Привіт, Ніночко. У мене також новини. Я вже стала студенткою ВУЗу, – у цей момент вона навіть не підозрювала, що незабаром її мрії та і все життя зруйнуються вщент.

— Вітаю тебе! Але маю грандіознішу новину, – заінтригувала слухачку Ніна.

— Розповідай, – від нетерпіння Валентина потягнула щебетливу подругу за рукав.

— Пам’ятаєш, у березовому гаю будували двохповерхову дачу? Так от, ми все думали для кого той будинок. На цьому тижні до нас приїжджає новий голова колгоспу, бо Никанорович зібрався на пенсію.

***
 

3 липня 1972 року
 

Незабаром настав жаданий понеділок приїзду новопризначеного голови, зібравши біля селищної ради односельчан від мала до велика.

В ошатному будинку Коломійців приготування йшли повним ходом:

— Валюшо, люба, я пошила тобі нову святкову сукню. Уяви собі, я побачила у місті, у вітрині магазину гарну обнову, але вирішила вдома пошити ще кращу. Приміряй, це справжній китайський шовк, – мачуха аж світилася від щастя, – Ти – моє сонечко, йди, я тебе ще раз обійму, – не могла налюбуватися на свою прийомну донечку Алевтина.

— Матусю, дякую. Ти занадто мене балуєш, он у других дівчат матері тільки те роблять, що бурчать, – відізвалася красуня і поспішила на поклик.

Вона вважала мачуху мамою, адже справжньої матусі не пам’ятала. У новій сукні дівчина перетворилася на екзотичного птаха, який незрозумілим чином опустився на сільське подвір’я.

Незабаром сім’я приєдналася до зустрічаючих шанованого новоприбулого з великого міста. Рівно о десятій годині на головну вулицю виїхала чорна «Волга», виблискуючи на сонці ретельно вимитими боками. Селяни притихли в зачудуванні, значить, до них призначили «великого» керівника з самої столиці. Автівка зупинилася перед ґанком селищної ради, зібравши схвильовані погляди та перешіптування. З «Волги» вийшов шофер та шанобливо відкрив задні двері.

Валентина очікувала побачити бадьорого партійця з пивним животиком і багатим запасом гуморесок або серйозного чоловіка сорока - п'ятдесяти років. Але дійсність обманула її сподівання.

З машини вийшов високий гарний молодий чоловік з чорним волоссям та живими жагучими очима. Його погляд «вихопив» у натовпі найгарнішу дівчину, яка миттю потонула у вирі першого кохання. Валюша піднялася у височінь і розбилася об землю, не відчуваючи нічого, крім магії погляду голови колгоспу. Юнці стала не потрібна більше омріяна професія бухгалтера, навчання в столиці, її думки протягли невидимі нитки до молодого керівника, який одним поглядом «украв» серце і заставив помутитися розум. Лише пізніше дівчина дізналася, що його звати Владлен.

***
 

20 серпня 1972 року

Владлен також мав серце, тому згодом піддався на чари першої красуні. Ніна так про це думала: «Якщо моїй подружці потрібно, то вона не тільки закохає в себе голову колгоспу, а й керівника райкому зведе з розуму...». Але нікому не висловлювала свої припущення, так безпечніше.

А Валі здавалося, що Владлен заради неї піде і на розстріл, і на зраду партійним гаслам. Чоловік дарував квіти і шоколад, виконував усі бажання. Здавалося, діло йде до весілля.

Сьогодні їй прийшла записка від Владлена. У красуні серце озвалося щемом при читанні гірких рядків:

«Привіт, доле моя, квіточко ніжна, Валюшо. Я хочу з тобою сьогодні зустрітися. Бажаю запросити тебе на останнє наше побачення. Прийди, будь-ласка, о дев’ятій вечора на лісову галявину. Твій Владлен.»