Глава 1. Як забути

3 червня 2019 року

Минуло кілька днів після пам'ятної трагедії, але рани серця та душі не бажали загоюватися. Милосердний час згладжував гострі кути пам'яті, проте цього було замало. Маргарита картала себе за те, що не поїхала до бабусі, коли старенька попрохала. Захотіла зостатися на вечірку... Дівчина завжди відхиляла запрошення подруг, та чомусь вирішила на цей раз сходити за компанію.

Сьогодні вона рано встала з наміром встигнути на перший автобус до рідного села, щоб ретельно обстежити будинок бабусі: «Досить чекати. Потрібно йти по «гарячим» слідам. Можливо, у рідних пенатах вдасться заспокоїтись, а заодно відшукати правду. Мені здається, бабусю хтось довів до серцевого нападу, а інтуїція мене ще ні разу не підводила».

Блондинка зібрала невелику валізу з найбільш необхідними речами. Напередодні домовилась з викладачами відносно тижневої відсутності, та сіла в маршрутку до автостанції. Через пів години зручно вмостилася на задньому сидінні автобуса, який швидко помчав назустріч гіркій, невеселій, але власній долі.
                 

***

З тяжким серцем Маргарита повернулась на подвір’я, яке ніби осиротіло після похорону власниці. Брукована доріжка привела до ветхого, але ще міцного будинку. Обабіч стежини густою стіною росли фруктові дерева. На сливах, грушах, яблунях уже можна побачити маленькі зелені плоди. Ранні вишні бажають подарувати цінителю багряні ягоди. У кінці доріжки з'явився дерев'яний фасад будинку. Прибудовану засклену веранду ще не обплів плющ, який подібно змії здушував стару будівлю.

Дівчина покопирсалася у сумочці в пошуках ключа. Нарешті замок піддався, запрошуючи молоду господиню. Денне світло увірвалося у зашторену кімнату. Маргарита відкрила щільні гардини, щоб пропустити промені яскравого літнього сонця.

Блондинка присіла на краєчок оббитого тканиною дивану. Дала собі хвилинку на відпочинок, згадала історію цього древнього будинку. Від тяжких думок відірвало жалібне нявчання. Дівчина схопилася на рівні ноги і стрімко вийшла з кімнати надвір, де і побачила кішечку кольору попелу з дорогим ремінцем на шиї. Рита нахилилася, щоб погладити миле створіння. Раптом побачила на ремінці ім'я красуні – Анжеліка.
 

— Можна тебе погладити? – розчулено запитала.

— Няв, – серйозно відповіла киця і глянула пронизливими очима у саму душу.

***
 

8 січня 1905 року

Анастасія не могла усвідомити свою неоціненну втрату. Чому мама, така до всіх лагідна та привітна, так швидко померла. Ще тиждень тому дівчина вважала, що все крім почуттів можна купити за гроші. Тепер зрозуміла -  час не бере дзвінкої монети, тільки наближає все до кінця. Якби лікар приїхав хоч на годинку раніше… Але час не слухняний кінь, його не повернеш назад.

Сьогодні панночка вирішила з’їздити до відомого майстра спіритичних сеансів Аполінарія. Вона давно про нього чула, але ще ні разу не користувалася містичною допомогою. Також до відомого спірита радила звернутись подруга Марфа, щоб поговорити з духом покійної мами. Анастасія звеліла запрягти сани. Тим часом одягла соболину шубу та новенькі чобітки. Зручно вмостилася в санях. Почала уявляти, як Аполінарій викличе дух матусі... А далі панночка не загадувала, не думала про майбутнє. Хотілося просто відчути мамину присутність, виплакати гіркі сльози втрати. За тривожними думками сани під'їхали і зупинилися біля двоповерхового маєтку.

Панна з допомогою кучера спустилася на засипану снігом землю, по прочищеній доріжці зайшла в дім. Перед нею простягнувся дзеркальний коридор. Анастасія на мить зупинилася, щоб поправити волосся. З глибин дзеркала на неї подивилася синіми очима прехороша брюнетка. Несподівано з'явився слуга, забрав верхній одяг і повів на зустріч з хазяїном будинку.

Анастасію запросили у затишну вітальню, де їй назустріч з дивану підвівся високий чоловік років тридцяти, стильно одягнутий по останній моді. Його образ віяв загадковістю, що й потрібно тому, хто зв'язує світ живих з світом мертвих.
 

— Доброго дня, шановна панночко. Мене звати Аполінарій. Чим можу зарадити? – запитав спірит.

— Доброго, приємно познайомитись. Мені потрібно терміново побачитись з мамою. Вона померла тиждень тому. Матінку звали Пелагея... А мене …

— Мені цього досить, Анастасіє. Ваш рід занадто відомий у вищих колах, співчуваю вашій втраті. Зачекайте декілька хвилин, спробую вас розрадити, - чоловік вислизнув у сусідню кімнату. Дівчина залишилася чекати.