Розділ 2

Марія

Життя в жіночій колонії схоже на день бабака. О шостій ранку підйом. На зарядку, ранковий туалет, збори та сніданок – година. Доводиться постійно поспішати й звикнути до цього темпу дуже важко. О сьомій треба вже стояти біля промзони. А потім шити, шити, шити... Пів години – перерва на обід, і знову за швейну машинку.

Начальство в колонії постійно бере "ліві" замовлення, через що наш робочий час збільшується, а відпочинок скорочується. Іноді відпускають уночі поспати лише на кілька годин, а потім знову повертають до цеху.

Коли додаткових замовлень немає, у другій половині дня ув'язнених відправляють на прибирання ділянки або господарські роботи. Лише наприкінці дня дають трохи особистого часу. Деякі жінки, які звикли до фізичної праці, пристосовуються, а мені ніяк не вдається. Щодня – як на межі.

За невиконання плану – покарання. Якщо не від начальства, то від своїх. Взагалі ставлення до ув'язнених жахливе. Образи та побої тут вважаються нормальним явищем. Щохвилини доводиться бути насторожі, ризикуючи нарватися на гнів наглядачки або виявитися крайньою в розбираннях співкамерниць.

Якщо не виконує план одна ув'язнена, то карають усю бригаду. Наприклад, нас виводять на вулицю стояти – і не має значення, яка погода і як ми одягнені. Можуть змусити стояти напівроздягненими на лютому морозі в тоненьких капцях. За це старші потім на повну силу зривають свій гнів на винуватиці чи винуватицях. Найчастіше дістається новакам або хворим.

На початку я кілька разів потрапляла під роздачу, навіть мама Люба не могла мене захистити. А одного разу розбирання показово "застукало" начальство – і мене відправили до карцеру. Через це тепер я не маю навіть шансу на умовно-дострокове звільнення, про яке я так мріяла з першого дня перебування тут.

За роботу нам платять справжні копійки. Отримавши зарплату, жінки ходять до місцевого магазину та купують якісь радощі. Я не можу собі цього дозволити, оскільки частину суми щомісяця перераховую потерпілому. Матеріальна компенсація, яку мене зобов'язав виплатити суд, є настільки великою, що навряд чи за життя мені вдасться погасити борг.

Багато думаю про цього чоловіка, постійно прошу у нього вибачення. Просила маму дізнатися, як він почувається, але їй не вдалося – інформація про стан здоров'я громадян у нас охороняється, як державна таємниця. Чи він живий? Які має перспективи? Чи допомогло лікування, на яке я дисципліновано перераховую гроші? Страшно існувати з думкою про те, що зламала чиєсь життя.

На вулиці стоїть нестерпна спека, у цеху кондиціонери не передбачені. Старші жінки нерідко непритомніють. Їх поливають водою, приводять до тями та змушують продовжувати роботу. Частину відшитої продукції ми здаємо на склад. Це те, що ми шиємо офіційно. За іншою частиною зазвичай приходить хтось із начальства, і за якістю виробів прискіпливо стежать. Це – ліві замовлення. Найчастіше ми шиємо уніформу та спецодяг. Але бувають і повсякденні речі, і навіть сукні.

Якось я не втрималася та поміряла одну з них. До сверблячки хотілося згадати, що я – жінка, а не безстатевий робот. Коли наглядачка це побачила, то вилаяла мене останніми словами та штовхнула так, що я відлетіла метра на півтора і боляче вдарилася об стіл. Звикнути до такого звернення неможливо, хоч би скільки намагалася.

Якось ми виконували величезне ліве замовлення. До ліжок вдавалося доповзти лише о другій ночі, а о шостій – знову підйом і з сьомої – знову за машинки. Нестерпна спека збивала з ніг.

Тамара, п'ятдесятирічна жінка з моєї бригади, часто скаржилася на погане самопочуття. Усі дуже любили та поважали її, а тому намагалися допомагати з нормою та прикривати від наглядачок. Кілька разів вона зверталася до медсестри, але та звинуватила її у симуляції та навіть загрожувала покаранням. А потім у Тамари під час роботи трапився інсульт. Її віднесли до санчастини, де співробітники просто поклали її на кушетку та пішли. Ніхто не поспішав викликати "швидку" та відвезти до лікарні. Коли ж нарешті її доправили до реанімації, вона майже одразу померла.

Звістка про смерть жінки сколихнула в'язнів і спровокувала бунт. Було так страшно! Для приборкання повсталих прислали війська, і вони відкрили вогонь. Активісти почали відступати, у вузькому коридорі виникла тиснява. Статистики вбитих, поранених та заарештованих ніхто не знає, але коли все вляглося, у колонії встановився справжній терор.

З учорашнього дня наглядачки несподівано принишкли. Нас, на диво, відпустили з цеху після обіду та змусили драїти територію. Поповзла чутка, що очікується приїзд комісії. За розповідями старожилів, зазвичай перевіряльники оглядають організовані до їх появи "потьомкінські села" та їдуть. Нічого іншого ми не чекаємо і цього разу.

Ув'язнені – не люди, ми абсолютно безправні й потрібні начальству лише як безкоштовна робоча сила. Нікому немає справи до реальних умов, у яких нас утримують. Коли потрапляєш до колонії, втрачаєш все – і свободу, і громадянські права. Залишаються і примножуються лише обов'язки.

Несподівано у розпал роботи наглядачка зачитує прізвища трьох молодих жінок, яких терміново викликають до начальства. Переглядаємось, намагаючись зрозуміти, у чому ми завинили…

Шукаю очима маму Любу, гостро потребую бодай моральної підтримки. За два роки, проведені тут, я так і не навчилася бути сильною та відважною. Люба – моя опора, захист, жилет та взагалі як друга мама. Вона завжди стоїть за мене горою. Але незабаром у неї закінчується термін – і мені доведеться самій відстоювати себе та свої інтереси. Думаю про цей час із жахом.