Глава 16. Це не ігри… На могилі.

— Він просто хоче залякати тебе, — сказала я. 

— Це не ігри, Машо, — вперто сказав Богдан. — Може, вам з Катею кудись поїхати? А я поки вирахую його…

Я подумала, що поїхати кудись для мене точно не вихід. Часу, відведеного мені шефом, лишалося зовсім мало, а я майже не просунулася вперед у своєму розслідуванні. Звичайно, була надія на Макса, ми домовилися зідзвонитися вже завтра і поговорити про все, що вдалося дізнатись. Але зараз у мене склалося враження, що викрадач дуже підступний і не залишає по собі ніяких слідів…

— Наш від’їзд не вирішить проблему, — сказала я. — Тут, у будинку, ми в більшій безпеці, ніж у іншому місці. А простежити наше місцеперебування цілком реально, і тоді замість того, щоб вичисляти ворога, тобі доведеться  рятувати нас…

— Але певно мені знов доведеться закрити вас вдома, — він зітхнув. — Чорт. Катя так раділа цим заняттям…

— Може, на ці заняття ми все ж зможемо їздити з охороною? — запитала я. — Ну а вже інші пересування по місту тимчасово обмежимо. 

— Добре, хай буде так, — він кивнув. — Я постараюсь розібратись з усім якомога швидше. Не хочу, щоб ви відчували себе, як в клітці, — він зазирнув мені в очі і взяв за руку. — А щойно я розберусь, то відгуляємо наше весілля.

— Так і буде, — сказала я. — Я в цьому не сумніваюсь…

***

Після того, як Богдан поїхав на роботу, я сиділа і напружено обмірковувала все, про що мені вдалося дізнатися. Було таке відчуття, неначе  я дуже близька до розгадки, але не вистачає якоїсь маленької деталі. 

Мене не покидала думка про свою подругу. Де вона зараз? Чи жива? Адже все почалося з неї, а після її зникнення вже знайшли мертву дівчину. Чи, може, ці справи не пов’язані між собою? 

Зараз, коли я дізналася нові деталі, мені спало на думку, що потрібно ще раз поговорити з сестрою подруги. Ми були добре знайомі, адже я часто гостювала у Світлани , а її сестра Інна була всього на два роки молодшою.

Тільки от зараз, коли Світлана зникла, я ніби уникала Інни, відчуваючи вину перед нею. За те, що не можу знайти її сестру. 

І все ж зараз я наважилася набрати Іннин номер. 

Після кількох гудків у слухавці почувся знайомий голос. 

— Алло? Машо, це дійсно ти? — здивовано запитала вона.

— Так, привіт, Інно, — сказала я. — Вибач, що так давно не дзвонила тобі. Нічого не чути про Світлану? 

— Привіт, ні, — вона зітхнула. — Я коли побачила, що ти дзвониш, то подумала, що може ваші щось знайшли…

— Наші поки нічого не знайшли, але я сама продовжую шукати, підключила і приватного детектива, от вирішила ще раз запитати тебе, бо раптом ми щось пропустили, якусь дрібницю, але вона може бути важливою…

— Ти ж знаєш, я відповім на будь-які питання, розкажу все, що знаю, — відповіла Інна. — Але, здається, ти вже запитувала практично про все…

— Хтозна, раптом ми все-таки щось пропустили… Можеш пригадати, про що Світлана говорила тобі в останні дні перед зникненням? Чи не помічала, що хтось стежить за нею? Чи ніхто не писав їй у соцмережах якихось незвичних коментарів? 

— Та ніби ні… Хоча, я памʼятаю дещо, — раптом сказала вона. — Їй все писав якийсь хлопець, ніби пропонував нову роботу… Але Світлана не горіла сильним бажанням туди йти, вагалась… 

— А ти не пам’ятаєш його імені? Чи назви закладу, куди її запрошували? 

— Вона мені тоді сказала, що саме це і насторожувало, що клубу того в інтернеті нема, — замислено сказала Інна. — Назва якась повʼязана з кольором… Чи "Код червоний" чи щось таке… Точно не скажу. 

— Дякую, це дійсно цінна інформація! — я вирішила, що вже завтра, чи може навіть сьогодні подзвоню Масові і дам йому завдання  вияснити чи існує такий клуб взагалі і хто ним керує. Можна спитати і в Богдана, хоча хтозна, щось він останній час якось підозріло дивиться, якщо я про щось його розпитую…

Ні, краще все з’ясувати з Максом, а якщо він щось знайде, то хай сам повідомить Богдану, без згадки про мене…

— Я поговорю з детективом, якщо раптом йому буде потрібно зустрітися з тобою, ти не будеш проти? — запитала я в Інни. 

— Добре, — відповіла вона. — Я зроблю все, що скажеш. Я дуже хочу, щоб ми знайшли її… 

БОГДАН

Наступні пару днів пройшли доволі спокійно, але я все думав про одну річ… Думав про мою першу дружину і про Катю. Вирішив, що перед тим, як починати новий серйозний етап в моєму житті я все ж маю дозволити Каті сходити туди. 

Тому сьогодні повернувся додому рано, ще не було сьомої, і коли зайшов до вітальні і побачив Машу з Катею, сказав:

— Я хочу зʼїздити сьогодні на кладовище, — я подивився на доньку. — Катю, якщо ти все ще хочеш побувати на могилі мами… Сьогодні можемо поїхати разом.

 — Так, — я дуже хочу, — сказала вона. — А Маша поїде з нами? 

— Машо, поїдеш? — я перевів погляд на Машу.

Авжеж, мені і Каті було б легше, якби Маша була поруч, але я не знав, що саме вона відчувала в цю мить. Можливо, їй було неприємно думати про мою колишню дружину…