Глава 15. Маша. Звинувачення і слабке місце

Ми з Катею якраз читали книгу, як у мене задзвонив телефон. Побачивши, хто дзвонить, я сказала їй:

— Можеш кілька хвилин погратися сама, мені треба поговорити по телефону? 

— Добре, — вона кивнула. — Я почекаю…

Я вийшла до своєї кімнати і відповіла на виклик. Дзвонив мій колега, з яким ми разом працювали. 

— Алло, Машо, привіт, — привітався він. — Що ти там, ще недостатньо відпочила? У нас тут нова справа накльовується, твоя допомога б не завадила.

— Та я б хотіла ще трохи побути у відпустці, — сказала я. — Є деякі незавершені справи..

— Ну, надто все одно не затягуй, шеф казав, що хотів би побачити тебе у відділку хоча б в кінці цього місяця, — його голос став більш діловим.

 — Добре, я постараюсь, — сказала я, прикидаючи, скільки часу залишалося до кінця місяця. Зовсім небагато. Але мене більше хвилювало те, як пояснити Богдану, де я працюю. Адже він от уже кілька разів повторив, що ненавидить копів. Боюся, якщо я зізнаюся, що одна з них, він буде просто шокований…

— Ти ж мітила вище, хіба ні? Хіба не хотіла підвищення? Якщо не повернешся найближчим часом, це точно стане неможливим, Машо, — він зітхнув. — А ти дійсно довго працювала для цього, я просто хвилююсь за тебе, ти ж знаєш, ти важлива мені.

 — Я знаю, дякую, що турбуєшся про мене, — він дійсно був щирим, я знала це.  — Буду намагатися повернутись якомога швидше. 

— Добре, — відповів він. — Буду чекати…

Завершивши розмову, я якийсь час сиділа і думала, що мені робити. Хоч так, хоч так, вихід був лише один — про все розповісти Богдану. Але не сьогодні. Сьогодні він мав бути у відділку, певно, прийде не в найкращому настрої. Може, скажу на вихідних…

З такою думкою я повернулася до Каті і знову стала читати їй книгу, хоча робила це чисто механічно. Якби мене хтось запитав цієї миті, про що я читаю, то, мабуть, не змогла б відповісти. Бо думки крутилися навколо усіх цих незавершених справ і незакритих гештальтів…

***

Почувши, як відчиняються двері, одразу вийшла в передпокій.

— Як пройшов день? — запитала в Богдана. Він виглядав дещо втомленим. 

— Так собі, — зізнався він, знімаючи верхній одяг, а потім обіймаючи мене і коротко цілуючи в губи. — Але тепер я вдома, і мені вже краще.

— Що сказали в поліції? — я відчула хвилювання, дивлячись, як він одразу насупився. 

— Уяви, хтось написав на мене скаргу, ніби то я винен в тих викраденнях, — він зітхнув. 

— Нічого собі, — вирвалось у мене. — Але це якесь смішне звинувачення, якби ти хотів викрадати якихось дівчат, то робив би це там, де тебе ніхто не знає…

—  Отож, я сказав їм те ж саме, — він розвів руками. — Але їм то до лампочки. Вони навпаки сказали, що мені, як людині, яка найкраще знає "жертв", це все було найлегше провернути. А я навіть не знаю половину моїх працівниць в обличчя… В якому місці я знаю їх "найкраще"? 

 — Що ж, вони часто йдуть по шляху найменшого спротиву, — зітхнула я. — Адже нікому не хочеться, щоб на ньому висіли нерозкриті справи. А тут скарга… От і ухопилися. До речі, вона була підписана чи анонімна? 

— Та анонімна, — він теж зітхнув. — Це не мої люди. Хтось просто хоче мене підставити. 

 — Ну, якщо анонімна, то вже легше, якщо ти будеш твердо стояти на своєму, то нічого тобі не зроблять. Адже якихось доказів немає, то й анонімкам віра невелика. Може, просто хотіли спробувати налякати тебе, раптом пощастить і ти сам зізнаєшся..

— Напевно, так вони і планували, — погодився Богдан, обіймаючи мене. — Але їм не пощастило. Не збираюсь я ні в чому зізнаватись, і взагалі у мене інші плани… Може, поїдемо до ювелірного? Я б хотів купити обручку і весільні каблучки. Ці копи забрали купу мого часу…

 — Добре, тобі треба відволіктись, — усміхнулася я. — Тож я тільки за…

БОГДАН

В ювелірному від розповідей продавчині-консультантки про кожну пару обручок в мене вже голова йшла обертом…

— Просто дістаньте нам, ми поміряємо всі і виберемо, — врешті-решт сказав я дещо роздратовано. — І обручки, і весільні парні каблучки потрібних нам розмірів.

Продавчина підтисла губи, але зробила те, що я попросив.

Мені одразу сподобалась одна обручка, на ній було тринадцять каменців, один більший і по шість маленьких по лінії золота. Маленькі камінці були обрамлені білим золотом, а основна частина обручки була класичного кольору.

— Якби я прийшов сам, то певно купив би цю, — я взяв обручку до рук і показав її Маші та Каті. — Як вам? 

— Мені дуже подобається! — вигукнула Катя. — Беремо цю! 

— Машо, а тобі? — я усміхнувся Маші, погладивши при цьому Катю по голові. 

— Мені теж дуже гарно, — вона усміхнулась. — Тож цілком підтримую. 

— Давай приміряємо, — я взяв її за руку однією рукою, а іншою вдягнув на безіменний палець обручку, ніби сиділа добре. — Як тобі, зручно? 

— Так, вона чудова, — Маша з ніжністю поглянула на мене.