Глава 9. Майже спалилась....

— Яка сукня краща — червона чи блакитна? — Катя стояла переді мною, тримаючи в руках свої вбрання.

— Обидві дуже гарні, — сказала я. 

— Ти кохаєш мого тата? — вона зазирнула мені в очі. 

— Мабуть, так, — я відчула, що червонію.

Все-таки на запитання про сукні було відповісти легше…

— Не ображай його, він тебе точно кохає, не "мабуть", — Катя уважно подивилась на мене. 

— Я уявляю, як ти будеш на побаченні на нас так дивитися, — я усміхнулась.

— Я знаю, що ви хочете піти без мене, — раптом сказала Катя. — Тато просто так погодився, щоб мене не ображати. 

— Зовсім ні, — заперечила я. — Я хочу піти з тобою. І на гурток ти будеш ходити. Ти не повинна сидіти вдома. 

— Правда? — здивувалась Катя. — Але тато не дозволить… Він ніколи не дозволяв.

— Ні, він запропонував кілька гуртків на твій вибір, там буде охорона, і ти зможеш відвідувати той, який тобі більше до вподоби.

— Але якщо навколо мене будуть охоронці, це, певно, не сподобається іншим дітям, — з сумнівом сказала Катя. 

— Я думаю, твій тато все продумає і організує так, що всі будуть задоволені, — відповіла я. 

— Дякую, Машо, — вона несподівано обійняла мене. 

— Я дуже рада, що ти з’явилася в моєму житті, — несподівано для себе сказала я. 

— Якщо ви з татом заведете інших дітей, ти все одно будеш мене любити? — пробурмотіла вона тихо.

— Мені здається, ти занадто випереджаєш події, — усміхнулась я.  — Давай спочатку просто сходимо на побачення.

— Добре, — вона кивнула і знов подивилась на мене. — Я не буду випереджати… Але тата все одно не ображай.

— Обіцяю, — серйозно сказала я. — Не буду його ображати. 

— Тоді добре, — кивнула вона. — Покажи мені тепер свою сукню…

***

У мене не було вечірніх суконь, я не мала в них потреби у своєму колишньому житті. Тому я вдягнула просто класичну темно-сіру сукню, прикрасивши її блакитним шарфиком під колір моїх очей. 

Коли Богдан заглянув до кімнати Каті, де я закінчувала їй робити зачіску, яку ми до того довго обирали в інтернеті, то сказав:

— Ось ви де, я вже вас шукав, — він усміхнувся і пройшов до нас.— Блін, здається, тепер мені треба перевдягатись, щоб виглядати відповідно.

Він дійсно вдягнувся не так, як зазвичай. Я, здається, вперше побачила його в джинсах, виглядав якимось таким більш домашнім і близьким, ніж коли був в робочих костюмах.

— Не треба, — сказала я. — В тебе чудовий вигляд, може, й мені треба було одягнути джинси? Хоча вже пізно перевдягатись.

— Ні, мені подобається ця сукня, —  Богдан чмокнув мене в щоку, а потім так само поцілував і Катю. —  Ви дуже красиві сьогодні. Що ж, ходімо? Проведемо цей вечір всі разом…

***

Коли ми виходили з кінотеатру, то несподівано я почула своє ім’я. Озирнулась і побачила дружину свого колеги. Вона махала мені рукою:

— Машо, привіт! Не чекала тебе тут побачити, думала, ти на чергуванні! — вигукнула вона. 

Я розгубилася, не очікувала, що тут буде хтось знайомий, тим більше, людина, яка знала, чим я займалася раніше. 

— На чергуванні? — перепитав Богдан, зазираючи мені в очі.

— Машо, а хто це? — тут же запитала Катя, все тримаючи мене за руку.

— Це моя знайома, — сказала я. — Довго розповідати, ми з її чоловіком разом працюємо. 

— У лікарні? — запитала Катя. 

Я не знайшла що сказати, лише кивнула. 

— Я дивилася недавно фільм, там теж лікарі були на чергуванні, — затараторила мала. 

— Але в твоєму резюме не було лікарні, — сказав Богдан.

І саме в цю мить до нас якраз підійшла Альона:

— Думала, не наздожену! Невже в тебе зʼявився хлопець? — вона подивилась на Богдана. — З твоєю роботою і тим скаженим графіком, певно, важко знайти собі когось…

— Я вже там не працюю, — сказала я, дивлячись на Альону і сподіваючись, що вона зрозуміє, що я маю на увазі. — А це дійсно мій хлопець, його звуть Богдан. Богдане, це Альона…

БОГДАН

Маша поводилась якось дивно, судячи з слів тієї жінки, в неї був "скажений графік", а ще ця лікарня… В резюме жодного слова про лікарню не було.

— Дуже приємно, — сказав я, подивившись на жінку. — А де ви кажете працює ваш чоловік? В якій лікарні?

— В лікарні? — перепитала вона, а потім поглянула на Машу і похитала головою. — А, так, в лікарні, Маша там недавно працювала, то я й подумала, що вона досі продовжує… Але, певно, ти змінила місце роботи, люба? 

Я перевів погляд на Машу і тепер так само уважно дивився на неї. 

— Я лише підробляла там, не на постійній основі, — сказала Маша, дивлячись на мене. — Тому й не записала в резюме. Подумала, що це не важливо…