Глава 8. Хто це вирішує?

В якусь мить Богдан все ж відірвався від моїх губ і зазирнув мені в очі:

— Ти обманювала, що я тобі не подобаюсь.

— Просто я знала, що це не призведе ні до чого хорошого, — сказала я. 

— Чому? — він знов торкнувся кінчиками пальців моєї щоки і уважно дивився на мене.

— Ми занадто різні люди, до того ж, у тебе є дівчина…

— Яка ще дівчина? — він насупився. 

— Ось у тебе помада, — я торкнулася його сорочки. 

— Певно, це та ескортниця, — ніби згадав Богдан. — Ні, я з нею не спав і нема у мене дівчини, — одразу додав він. — Її хотіли вивести з клубу проти її волі, а я не дав. Вона після того обійняла і поцілувала мене, але я відсторонився і сказав, щоб йшла назад на вечірку. 

— Вибач, навіть якби у тебе й хтось був, то я не повинна цим перейматись, — сказала я, відчуваючи роздратування на саму себе, за свою слабкість. Я не любила бути слабкою. 

— Ти мені подобаєшся, — він знов зазирнув мені в очі. 

— Ти мені теж, — сказала я. — Але ми навряд чи створені одне для одного…

— Хто це вирішує? — Богдан погладив мене по щоці. — Якщо ми подобаємось одне одному, то чому не можемо спробувати? 

Якби ж він знав, хто я насправді, то, мабуть, не став би так впевнено переконувати мене в своїй правоті. 

 — Бо я не та жінка, яка тобі потрібна, — зрештою сказала я. 

— Можна я сам буду вирішувати, яка жінка мені потрібна? — запитав він. — Я не хочу іншу, мені подобаєшся ти.

— Але я не хочу, щоб ти потім пошкодував про свій вибір, — я зазирнула йому в очі. — Не кажи, що я тебе не попереджувала…

— Ти ж не женешся за моїми грошима чи щось подібне, я і так це бачу, — Богдану усміхнувся. — І ти любиш Катю щиро, це теж видно. 

— Так, мені не потрібні гроші, і Катю я люблю, — я зітхнула. — Чорт, я не повинна була закохуватися в тебе!

— Машо, — він приклав палець до моєї нижньої губи, продовжуючи гіпнотизувати мене поглядом. — Що ти сказала?...

— Забудь, я не мала тобі цього казати, — я відчула, що кров приливає до моїх щік.  — Мабуть, нам варто припинити цю розмову…

— Я давно закохався в тебе, — прошепотів він мені на вухо. — Зрозумів ще тоді, як ти мене відшила тут же, на кухні.

— Але ти останнім часом ніби сердився на мене, — зітхнула я. 

— Намагався відсторонитись, не хотів, щоб ти пішла з будинку, якщо я буду проявляти занадто багато знаків уваги, — зізнався Богдан. 

— Але в тебе не вийшло… відсторонитись? 

— Ну, ти сидиш в мене на руках, ми цілуємось, зізнаємось одне одному в почуттях, — він усміхнувся. — Схоже, не дуже вийшло…

— Але що тепер буде? Мабуть, Катя буде в шоці… Вона дуже тяжко переживає смерть мами…

— Вона любить тебе, все буде добре, — Богдан обійняв мене. 

— Може, все одно краще поки їй нічого не говорити?

— Добре, можемо сказати пізніше, — він кивнув. — Але вона розумна дитина, думаєш, зовсім нічого не помітить?

 — Не знаю... Я сама зараз дуже розгублена, — зізналася я. — Не можу зібрати думок докупи. 

— Ми не будемо поспішати, Машо, — Богдан зазирнув мені в очі і погладив по щоці. — Будемо робити так, як тобі буде комфортно. Почнемо, наприклад, з побачення, завтра, коли Катя ляже спати, що скажеш?

— Добре, — кивнула я. — Хай буде побачення…

— Люблю тебе, — він прикрив очі і знов торкнувся губами моїх губ…

***

Ми все ж розійшлися по своїх кімнатах, бо треба було хоч трохи поспати. І коли я вже лежала в ліжку, раптом почувся сигнал мого телефону. Було ще зовсім рано, і я розуміла, що навряд чи це якісь хороші новини. 

Я швидко сіла, взяла телефон і прочитала сповіщення. 

«Машо, пробач, що пишу так пізно, але я вирвшив повідомити тобі одразу. Зникнення продовжуються. До нас прийшов анонімний дзвінок щодо зникнення чергової дівчини. Інформатор сказала, що зверталась до керівництва, просила звернутися в поліцію, але вони так і не звернулися… Думаю, ти прекрасно розумієш, про кого йде мова під словом «керівництво»».

БОГДАН

Коли я прокинувся зранку, то настрій був прекрасним, я навіть встав раніше за будильник. Я почув, як хтось постукав у мої двері. 

— Тату, ти спиш? — почувся голос Каті. 

— Ні, мила, заходь, — я прийняв сидяче положення і усміхнувся.

Вона обережно прочинила двері і заглянула досередини, а потім і зайшла. 

— Ти пізно вчора прийшов? — суворим голосом запитала Катя. 

— Так, пізно, — я кивнув, розкриваючи руки для обіймів. — Пробач. Треба було з усіма поспілкуватись, нікого не обділити.

— Мені здалося, що Маша теж сумувала за тобою, — вона вмостилась в мене на колінах, поклавши голову на моє плече. 

— Тобі ж подобається Маша, правда? — я погладив Катю по голові.