Глава 3. Зникнення дівчини і пошук виходу.

Коли я зайшов назад до кухні, то був злегка роздратований. Все ж, вони без мене розпоясались, треба було якомога швидше повертатись в стрій. 

— Пробачте, давайте снідати? Катю, ти вже подивилась свій подарунок? — я подивився на малу.

— Так, мені дуже сподобалась книга! — з ентузіазмом сказала вона. 

— Ти подякувала Маші? — запитав я доньку.

— Ой, я забула, дякую, — вона подивилась на Машу. — А ти мені почитаєш? 

— Так,  — сказала вона. — Можемо після сніданку якраз почитати разом, а тато хай працює. 

— Я б хотів сьогодні виїхати, сподіваюсь, ви впораєтесь без мене? — я подивився на Катю. — Будеш слухатись Машу, поки мене не буде?

— Я не хочу, щоб ти їхав, — насупилась вона. 

— Катю, мені треба працювати, — я зітхнув. — Мені треба заробляти гроші, як і всім людям. Я ж тобі пояснював…

— Але в усіх людей не стріляють і не вбивають їх, — раптом заплакала вона. 

— Катю, — я взяв її на руки і пригорнув до себе. — Ну не плач, будь ласка.

— З татом все буде добре, — сказала Маша. — Він скоро повернеться, і тоді ми всі разом пограємо в приставку.

— Так, — погодився я. — Все буде добре, обіцяю. І постараюсь прийти раніше. Сьогодні мені треба потрапити на декілька зустрічей і все. 

— Коли ти прийдеш? — Катя вимогливо подивилась на мене. 

— Постараюсь бути на вечерю. Десь о восьмій, — сказав я. — Може, о сьомій, але не можу сказати точно. 

— Ми зараз почитаємо книгу, а потім погуляємо на подвір’ї, — сказала їй Маша. — Тоді пообідаємо. Після обіду ти спиш? 

— Я не люблю спати, — Катя насупилась. — Мені вже не три роки, і навіть не чотири… Я скоро піду в школу.

— Добре, тоді не будемо спати, пограємо в школу, як тобі така ідея? Ти можеш бути вчителькою. 

— Я можу, — замислено сказала Катя. — Правда, я мало в чому розбираюсь… Раніше я теж грала в школу, — вона раптом посумнішала. 

— Але ти була не вчителькою, правда?   — уточнила Маша. 

— Так, — кивнула Катя. 

— Я дуже хочу навчитися малювати, зовсім не вмію, — Маша зітхнула. — От і подумала, раптом ти зможеш мене навчити? 

— Я вмію, але… — Катя подивилась на мене..

— Якщо ти хочеш малювати, я тільки за, — сказав я. — А якщо не хочеш — ти не маєш це робити, я вже колись казав це тобі. 

— Я не знаю, — трохи розгублено відповіла Катя. — Інколи я хочу малювати, але… Може, я взагалі вже нічого не вмію, я не знаю.

— Ех, а я так хотіла повчитися малювати, — Маша виглядала засмученою. 

— Я можу спробувати… — тихо сказала Катя. 

Схоже, їй дійсно хотілось подобатись Маші, це мене трохи здивувало. Раніше я дуже переживав за те, що Катя не зможе більше любити те, що так любила, але що як все ще можна змінити? Було б добре, якби вона відпустила минуле і спокійно жила далі…

— Супер! Я дуже рада, — Маша усміхнулася їй. — Ну а там уже й тато повернеться, як тобі такий план на сьогодні? Чи ти хочеш ще щось додати? 

— Не знаю, може ще пограємо на приставці? — запитала Катя. — Чи вже з татом…

— З татом цікавіше, — Маша поглянула на мене. — Хоча, якщо ти хочеш, можна пограти і до його повернення. 

— Я не проти, тренуйтесь, поки мене нема, — усміхнувся я, відставляючи майже порожню тарілку. — Я вже поснідав, а ви все ще ні.

— Бо ми плануємо день, а ти ні, — сказала Катя, усміхаючись у відповідь. 

— У мене вже все сплановано заздалегідь, — я встав зі стільця і підійшов до Каті, швидко обійняв її і чмокнув в щоку. — Все, піду. Швидше піду — швидше повернусь.

— До побачення, — сказала Маша. — Увечері ми розкажемо, що зробили сьогодні, так, Катю? 

— Так, — кивнула вона. — Бувай, тату.

— Бувайте, — я відпустив малу і подивився на Машу. — У тебе ж ніби вже є мій номер?

 — Так, є, — відповіла вона. — Якщо будуть якісь проблеми, мені краще написати чи зателефонувати? 

— Якщо щось термінове — можеш і дзвонити. В інших випадках пиши на месенджери, — сказав я.

 — Добре, так і зроблю. Хай щастить, — вона усміхнулась. 

— Дякую, бувайте, — я теж усміхнувся їм і пішов з кухні.

***

— Ну що тут таке термінове? — запитав я дещо роздратовано.

Я якраз приїхав на останню зустріч: мене попросив приїхати менеджер одного з моїх клубів і зараз я сидів у його офісі і дивився прямо на нього. Запізнювався на вечерю, але він попросив приїхати терміново.

— Виникла одна проблема, — він м’явся і очевидно, не знав, як краще повідомити мені якусь неприємну новину. 

 — Ну, не тягни, мене дитина вдома чекає, — сказав я. 

 — Зникла одна дівчина, — він зітхнув. — То ми не знаємо, викликати копів чи ні. Телефон її і сумочка залишились тут. То навряд чи вона сама кудись пішла б без них…