Глава 2. Звички замовника мого вбивства і бажання дізнатись більше

— Вона тебе виграла! — вигукнула Катя, дивлячись на мене. 

— Ага, — я усміхнувся.

Радів, що Катя відволіклась від того, що відбулося буквально дві години тому. 

— Тобі вже, певно, треба йти вмиватися і лягати спати. Сьогодні був складний день, — звернувся я до малої. 

— Почитай мені книжку, — попросила вона. 

— Добре, але спочатку мені треба провести Машу, — відповів я. — Поки ти вмиєшся, я якраз прийду, домовились? 

— Ну добре, але завтра вона прийде ще?  — запитала Катя. 

— Машо, ти ж прийдеш завтра? — я подивився на Машу. 

— Неодмінно, — вона підморгнула малій.  — І принесу тобі подарунок. 

— Все, злазь, —  я встав з крісла і опустив Катю на підлогу. — Давай швиденько, прийду за десять хвилин.

— Не забудь подарунок! — гукнула вона до Маші і вийшла за двері. 

— Нам треба поговорити, — звернувся я до Маші. — Твоя реакція не дає мені спокою, — я зазирнув їй в очі. — Недостатньо просто колись в дитинстві займатись карате, щоб врятувати людину від кулі…

— Я чула про багато дивних випадків, — сказала вона. — Наприклад один чоловік розповідав, що потрапив у аварію на автомобілі, і для нього ніби уповільнився час, так що він встиг викрутити кермо і уникнути смертельного зіткнення. Хоча потім спеціалісти стверджували що все відбулося за лічені долі секунди, і він просто не міг так зреагувати. Але факт залишається фактом — він залишився живим. Можливо, всі здібності нашого організму ще недостатньо вивчені…

— Можливо, — замислено сказав я. — В будь-якому разі, я дійсно вдячний тобі. Але, як бачиш, працювати на мене доволі небезпечно. Ти точно потягнеш? Нічого, що я перейшов на "ти"? 

— Нічого… Я люблю виклики, — сказала вона. — Мабуть, такий у мене характер, що займатися з чемними вихованими дітками мені трохи нудно. А Катя чимось нагадує мене саму в дитинстві. Щодо небезпек, то вони все одно постійно присутні в житті, може навіть дерево впасти чи цеглина на голову, то що тоді, зовсім з дому не виходити? 

— Мені також важливо розуміти, що якщо ти погодишся, то не кинеш її, — продовжив я. — Вона, здається, вперше до когось привʼязалась. Раніше такого не бувало.

— Обіцяю працювати у вас рівно стільки, скільки буде потрібно вам, — сказала вона. 

— Твій хлопець не буде проти? У нас жорсткий графік і тобі доведеться тут жити. Я так зрозумів, ти не розраховувала на подібне, — продовжив я.

— Так, я думала, що буду приходити зранку і йти ввечері, але в принципі можу й жити у вас, у мене немає сім’ї, і хлопця теж зараз нема. 

— Через ці напади ходити туди-сюди може бути не дуже практично, — додав я. — Так ти теж будеш в більшій безпеці.

— Так, я розумію. Думаю, це не буде для мене проблемою…

— Ти приїхала на машині? В твоєму резюме написано, що ти гарно водиш.

— Так, я на машині, — відповіла Маша. 

— Тоді завтра будемо з Машею чекати на тебе. Або якщо хочеш, я можу прислати водія, — запропонував я. — Було б добре, якби ти приїхала на сніданок, десь о восьмій.

— Я приїду сама,  — усміхнулась вона. — Буду до сніданку у вас. 

— Добре, — я кивнув. — Тоді так і зробимо. До речі, якщо хочеш, можу зараз показати твою кімнату, вона буде біля наших з Катею спален, на другому поверсі.

— Добре, буду рада, — кивнула Маша. 

— Скажеш, якщо чогось не вистачатиме, — я встав з крісла і пішов до сходів.

Маша пішла за мною. Ми піднялись на другий поверх і пройшли одні двері, а другі я відчинив і ми зайшли до гостьової спальні.

Вона була просторою і світлою, думаю, Маші мало бути тут комфортно. Тут було дві тумбочки, величезне ліжко і шафа купе, а також столик для макіяжу.

— Ну, десь так, якщо ще щось треба — кажи, — сказав я. 

— Все добре, — вона усміхнулася. — Я думала, що це буде якась маленька кімнатка, а тут прямо хороми. Дякую! 

— Добре, — я кивнув. — Тоді ходімо, я проведу тебе.

В цю мить телефон в моїй кишені завібрував. Я дістав мобільний і подивився на повідомлення:

"А ти щасливчик… Значить, нова охорона? Жінка? До чого скотився… Але це тебе не врятує, Богдане. Тепер я візьмусь за тебе всерйоз, ти за все заплатиш…"

Я зітхнув і заблокував екран мобільного.

— Якісь неприємності? — запитала Маша. Мабуть, це було помітно з мого виразу обличчя.

— Все як зазвичай, — я знизав плечима. — Той, хто хоче мене вбити, щоразу після невдалого замаху пише мені. От і зараз написав…

МАША

— Хм, а ви здогадуєтесь, хто це може бути? — запитала я. 

— У мене багато ворогів, — відповів Богдан. — Але не думай про це, це не так важливо. Хоча, якщо тебе напружує небезпека, то ця робота не для тебе. Я про це теж попереджав. Робота з ризиками.

— Мене не напружує небезпека, — запевнила я. — Люблю виклики, здається вже згадувала про це…