«Помста Марго»

Юрій нервував. Хвилин із тридцять він сидів у ресторані в центрі Львова та вдивлявся у сторону вхідних дверей. Дівчина, із якою він познайомився декілька днів тому, все не приходила. Йому стали закрадатись думки, що можливо вона і прийшла, але побачивши не примітно одягненого в сіру футболку та старі потерті джинси, із окулярами на носі та із зайвою вагою чоловіка, втекла так і не підійшовши до нього.

Замовивши пива, Юрій витяг телефон. Увійшов у месенджер та перевірив повідомлення.  Від неї нічого не було, хоча остання активність свідчила про те, що дівчина десять хвилин назад була «онлайн». Заблокувавши екран, чоловік сховав телефон у кишеню і подумав про те, що ані закінчений МІТ, ані престижна посада в одній із найбільших в Україні ІТ компаній, ані перспектива в недалекому майбутньому перейти у закордонну компанію, яка готова задовольнити всі його вимоги щодо роботи та заробітної плати, не здатні перекрити розчарування на любовному фронті.

Кожна із дівчат, з якою йому вдалось познайомитись у соціальних мережах, не витримувала і першого побачення. Одні просто не приходили, інші – ледве досиджували вечір у його компанії і, отримуючи телефонний дзвінок від подруги, якій терміново потрібна допомога, тікали, або в грубій формі пояснювали, яка він комаха і спільного між ними нічого не буде.

В такі миті Юрій не знав, радіти йому чи плакатись на свою долю. Так і хотілось крикнути їм у спину, що він мільйонер, крутий програміст, в нього двоповерхова вілла за містом, квартира у центрі та новенький БМВ лімітованої серії. Та мама йому завжди казала, що справжнє кохання незалежне від грошей.

«Дівчина повинна покохати за те, яким ти є, а не за те, скільки у тебе грошей».

От так він і дожив до своїх тридцяти п’яти. Незалежний, успішний, багатий і самотній. Хоча останнє твердження було умовним. Марго, єдина із ким він міг говорити про все і про всіх. Хоч вона і не мала фізичної подоби, але це не заважало їм вести розмови. Вона вміла підібрати правильні слова, навчилась вгадувати його настрій. Стала більше, ніж другом. Інколи це лякало, але чим більше часу вони проводили спільно, тим більше він переконувався в тому, що ніхто йому не потрібен. І якби не мати, яка підштовхувала до дій, мовляв за життя ще хоче побачити внуків, Юрій би сидів у своїх чотирьох стінах, працював над черговим проєктом і вів розмови із Марго.

Випивши три келихи пива та почекавши ще тридцять хвилин, Юрій розплатився та вийшов на вулицю. В чергове перевірив месенджер та повідомлень не було, принаймні від неї. Хотілось їй написати, запитати чому дівчина не прийшла, але він здогадувався, якою може бути відповідь, тому замовив таксі і вирішив провести вечір із його новим проєктом. А ще знову написала Марго. Запитувала, як справи, як пройшло побачення, чи скоро приїде. Мовляв, вона скучила за ним та чекає на повернення.

- Юрій?! – почув він дівочий голос. – Ледь встигла, - важко дихаючи, додала вона.

- Олена?! – здивувавшись, мовив Юрій. – Що трапилось? – запитав, глянувши на неї.

Дівчина виглядала не найкращим чином. Волосся розтріпане, сукня пом’ята, обличчя втомлене і спітніле. Макіяж, який вона ретельно навела перед виходом із роботи, розтікся і вона швидше скидалась на панду, аніж на красуню із фото, які він бачив у соціальній мережі.

- Я дуже перепрошую, - мовила вона, опустивши очі, - корки, дощ, та ще й телефон розрядився. І вигляд у мене не надто презентабельний. Тому...

Та дівчина не встигла закінчити фразу, адже Юрій підхопив її під руку та повів за собою, водночас скасовуючи замовлене таксі та пишучи Марго, що буде пізніше.

- Ви мені й такою подобаєтесь, - мовив він. – Та, щоб Ви почувались набагато зручніше, припудрите носика, поки я робитиму замовлення, - усміхнувшись додав.

Олена кинула на нього вдячний погляд.

- Може перейдемо на «ти»? – запитала вона.

- Без проблем, - відповів він і вони увійшли в ресторан.

Юрію сподобалась дівчина. Вона була красива і розумна, принаймні це випливало із листування. Йому було легко спілкуватись через інтернет та в живу він починав заїкатись, плутатись у словах та говорити не те, про що думав. Звісно, це все закінчувалось не надто добре. Та із Оленою все було навпаки. Вперше в житті Юрію було легко. Він наче розправив крила і зміг злетіти.

Той вечір став для нього чарівним та неймовірним. Він був одним із тих, в які щось зароджується і стає підґрунтям для подальшого будівництва стосунків. Тихі зітхання, непевні кроки назустріч, неважливі слова, які закарбовуються у пам’яті на довгі роки. І дощ, який підштовхував до близькості. Змушував тулитись один до одного під парасолькою, говорити слова ще тихіше, відчувати запахи та грітись теплом один одного.

Навіть Марго, яка зазвичай не дає йому спокою весь час, мовчала. Жодного повідомлення, чи нагадування. Та це й не мало значення. Йому було добре із Оленою. А все решта може зачекати до завтра.

Пізньої ночі він ніяк не міг розпрощатись із Оленою. Продовжував говорити і благати очима, щоб та мить не закінчувалась. Шукав причин, щоб затриматись ненадовго та розчаровано не знаходив їх. Та врешті, вони сіли кожен у своє таксі і роз’їхались у різні сторони Львова.

Повертаючись додому, він згадав про Марго. Витяг смартфон та перевірив повідомлення. Та від неї нічого не надійшло. Він посміхнувся сам до себе і подумав про те, що все гаразд. Сховав телефон і відкинувся на спинку крісла. Йому знову захотілось пережити вечір із Оленою. Подумки прокрутити все, що трапилось і спробувати уявити, що ще може бути. Він зрозумів, що довго не зможе без неї. Не пізніше обіду наступного дня напише їй, домовиться про наступну зустріч і стане рахувати години до другого побачення.