Розділ №36. Щастя та біль

Тихе гудіння мотора віддавалося нудотою в горлянці. Поодинокі сніжинки розбивалися об лобове скло, поки я торкалася пальцями колючок на трояндах,  які ми купили дорогою до холу.  Смішно, але навіть у них був свій спосіб захистити себе. Своя зброя. Чому ж тоді мені здавалося, що я була беззахисною...? Що єдина моя зброя — моя ненависть, невловимо розтанула після смерті Грега і я більше не бачила цілі...? Ні. Я все ще ненавиділа їх обох, але жодного натяку на радість у мене не було. Лише ще більше розчарування і злість.

Хевен повільно зупинився коло музичного центру, заглушаючи мотор. На вулиці блукало море людей. Одні прийшли попліткувати, інші втішити Дана, а деякі просто дивилися, що ж відбувалося.

— Емілі? Все добре? — тихо промовив моє ім'я чоловік, відчутно стискаючи долоню. — Ти зовсім зблідла.

— Досі не віриться, що це все реально... — зізналася, стискаючи пальцями край піджака. — Сильно?  Може вдягнути щось інше, щоб не мати вигляду мертвеця...?

— Ти приваблива як ніколи й цей костюм тобі дуже личить, не переймайся за це. Просто бліда трохи, от я і запитав...Ходімо?

— Ходімо.

Я нервово видихнула повітря і відчинила двері, роблячи перші кроки до будівлі. Холодне повітря пробіглося під курткою, змушуючи сильніше кутатись в одяг. Хевен мовчки підійшов ближче та поклав руку на моє плече, притискаючи до себе. Я здивовано перевела на нього свій погляд, поки  декілька репортерів фотографували нас із різних ракурсів. Хотілося сховатися від них, але, певно, Хев вирішив не приховувати того, що між нами відбувалося. Ким би ми не були один для одного, але, схоже, що він ніколи не буде соромитись мене чи ховати від всього світу.

— Ти навмисно...? — прошепотіла одними губами йому під пильними поглядами камер. Пальці нервово стискали білі троянди і я здійняла їх вище, аби прикрити своє обличчя. — Що робитимеш, якщо про нас писатимуть статті? Це вилізе тобі боком.

— Хай пишуть, — твердо відповів чоловік. — Ти ніколи не будеш моїм недоліком.

Хол "Heavensentа" сьогодні нагадував мені величезний вулик, наповнений тисячами голосів. Як тільки двері за нами зачинилися, я стиснула чужий лікоть, тільки щоб не розгубитися від всіх цих допитливих поглядів. Вони пронизували нас, вивчали та пробиралися під одяг, очікуючи шоу. А натомість отримали байдужий погляд Хевена, який допоміг мені зняти куртку та залишив поцілунок на моєму волоссі. Кілька репортерів відразу ж повернули свій фокус уваги на нас, тільки й чекаючи коли ми сунемось далі.

— Мені треба поговорити з ними, — промовив чоловік. — Впораєшся без мене?

— Іди, все добре, — хилитнула головою, натягуючи на обличчя нейтральну посмішку.

Як тільки він зробив крок на зустріч до натовпу, допитливі репортери кинулися до нього, завалюючи питаннями. Високий силует повільно загубився серед численних спалахів камер, але я навіть не намагалася його шукати чи, тим паче зупиняти. Це був його вибір і на нього були свої причини. Поки кореспонденти не чіпали мене — причин турбуватися не було. Тому я зробила повільний подих і  відступила до однієї з колон у кутку залу, де мене не могли б  побачити лишні очі.

Прохолодна поверхня торкнулася спини, відриваючи від реальності й залишаючи мене дивитись зі сторони на прощання з Грегоріаном Граундом ніби у фільмі. То тут, то там з'являлися різні люди, залишали букети на постаменті, парадно витирали нереальні сльози та спускалися далі в зал. З тим самим успіхом, вони могли б вдавати ніби це не поховання, а званий вечір на честь якогось свята. Жодної реальної емоції. Жодного болю. Жодної правди. Спостерігаючи за такою байдужістю, в моїх думках закралося питання —  а чи існувала взагалі та правда? Чи це була лише ілюзія, за яку ми хапалися, щоб виправдати себе. 

Від брехні почало нудити і я заплющила очі на кілька хвилин, тільки б не бачити цих облич. Всередині набирала сили хвиля відрази, і я  розплющила їх лише для того, щоб перестати відчувати. Переді мною неочікувано постала приваблива жінка у вишуканому образі. Вона порпалась біля входу, ледь посміхаючись кутиком губ відвідувачам та розгублено шукаючи щось. Її довга чорна сукня спадала, обрамляючи витончену фігуру, а білий букет троянд у руках підкреслював контрастність. Вона повільно зупинила свій погляд на постаменті та підійшла до фотографії Грегорі. Мить — і куточки її губ раптово опустилися вниз, а в очах з'явились сльози, сховані за звіриною люттю. Я дивилася на неї й не могла відвести свого погляду.

— Джиліан, — тихо видихнула, не зводячи з неї очей. В серці щось невблаганно защемило.

В залі продовжувало гудіти. Жінка раптово обернулася, ніби відчувши мою присутність та стала спускатися вниз. Крок за кроком, я все ясніше бачила як на її щоках висихали мокрі сліди. Попри все те, що їй довелося пережити через цього покидька, вона все ще плакала через нього. Єдина серед всіх цих людей, для яких він був ідеальним. Єдина, хто зумів пролити за ним сльози. 

— Як ти? — запитала я, намагаючись звучати байдуже, хоча всередині вже клекотіло.

— Не впевнена, — відповіла вона, дивлячись кудись повз мене. — Мені боляче до кісток. Але тепер я принаймні можу вдихати повітря на повні груди...а ти як?

— Розгублено, — зізналася я, майже пошепки.  — Я так довго мріяла про цей день, але коли він настав не відчуваю ніякої радості.

На мить я замовкла, вдихаючи повітря, наповнене запахом троянд і диму. Обличчя Джиліан було спокійним, але я знала, що вона розуміла про що я говорила. Бліде обличчя все ще залишалося незворушним, але тепер на ньому читалося співчуття. Вона повільно підняла руку і торкнулася моєї долоні перш ніж притулитися до стіни поруч зі мною та здійняти голову угору.

— Помста не приносить полегшення, Роуз, — сказала вона м’яко, ніби для дитини. — Вона лише  дає змогу жертві знову почати жити без страху, що її кривдник повернеться і знову завдасть болю.

— Думаєш...я колись зможу почати жити? — прошепотіла.