Розділ №28. Шлях до небес

Чорне скло ледь помітно пропускало світло з вулиці. Я нервово стискала в руці чергову пляшку з недопитим вином і йшла босоніж по коридору. Позаду мене втомлено йшов Хевен, не відводячи погляду від моїх ніг. Він хотів було віднести мене на руках у ліжко, але я ще не дійшла до тієї стадії, щоб не бути спроможною спокійно дійти самій. Хоча, після його розповіді про його життя, мені хотілося аби він відніс мене прямо до пекла. Можливо там було б трохи більше справедливості. 

Мої пальці повільно потягнулися до дверної ручки. В голові раптово прояснилося, і я згадала, про те, як виглядала ця кімната і яке враження могла справити на звичайних людей. Добре, що навіть Джил не приходила до мене в гості і не бачила її. Погано, що за нашими розмовами про клятого Граунда я забула про все…

— Тобі погано…? — помітив мою заминку Хевен і поклав одну руку на мою поясницю, а другою штовхнув двері всередину. — Давай я допоможу тобі дійти…

— Якщо будеш тікати — зачини за собою двері, — спокійно відповіла та ступила перші кроки на горище. 

Тут як завжди стояла напівтемрява, але мені було легко орієнтуватися на відміну від Хевена. Я швидко дісталася до ліжка і виснажено впала на нього, заплющуючи очі. А от йому було важко побачити хоч щось у пітьмі, тому я повільно повернулася на бік та натиснула на нічник. Тепле світло вдарило по зрачкам і я на мить зморщилась, а потім перевела погляд на гостя. На мій подив, він з якимось сумом став дивитися на стіни, обклеєні вирізками з газет та фотографіями. Він не тікав, не хапався за серце, а лише дійшов до ліжка та сів поруч з ним, на підлогу. 

Глибокі чорні очі не відводили від мене погляду. Вони дивилися на мене так, ніби я була їхнім єдиним сенсом. Ніби…варто було мені зникнути, і з них би полились сльози. Чоловік здійняв голову зі складених рук і обережно переплів наші пальці. 

— Мені не вистачало тебе, Роуз.. — прошепотів він, торкаючись губами мого зап'ястя. — Жахливо не вистачало…

Я мовчала і не знала, що відповісти. Здавалося, що всі слова зникли, залишивши лише це магнетичне відчуття. Він знову нахилився, і я відчула, як його губи ледь відчутно ковзнули по моєму плечу, піднімаючись до шиї. Гаряче дихання залишало після себе шлейф тепла, який змушував мене забути про все, що було до цього моменту. Мої руки рефлекторно потягнулися до його шиї, непомітно торкаючись теплої шкіри, відчуваючи кожну ледь помітну жилку.

Хевен обережно здійнявся на лікті та заліз  до мене на ліжко, притискаючи до себе. Він обережно нахилився ближче, і його губи торкнулися моїх. Рука обережно провела вздовж його спини, ковзаючи під одягом і випадково натикаючись на шрам.

— Це… залишилося після того дня? — тихо запитала, все ще не наважуючись відвести пальці. 

— Так… — прошепотів він, і в його голосі була щира скорбота. — І я досі картаю себе за те, що не зміг тебе врятувати вчасно. 

— А я картаю себе за те, що вижила, — ледь посміхнулася. 

— Напевно це найкраща новина за половину мого життя, Лі. Ти не уявляєш скілька часу мені вартувало прийняти твою смерть в дитинстві, — похилитав він головою і вперся лобом об край ковдри. — Кожну чортову ніч я прокидався від кошмарів і бачив як ти згораєш переді мною, а я не можу до тебе дотягнутися… просто дивлюсь як ти кричиш і не можу навіть кроку ступити. Чому ти не з’явилась раніше…? Ми втратили стільки часу…

— Я намагалася навчитись жити без панічних атак і постійного страху. Без кошмарів які досі бачу та відчуваю майже підшкірно. Я дійсно намагалася залишити все це в минулому…  — намагалася пояснити йому. 

— Але так і не змогла… — чорні очі на мить здійнялися угору, читаючи заголовки з газет та фотографії з концертів. — Якби я знав, що ти збиратимеш інформацію про цього психа.

— То нічого б не змінилося. 

— Не скажи, Лі… він давно хотів, щоб я стояв на сцені та став медійною особистістю. Для компанії це було б вигідним кроком, — чоловік зробив глибокий подих і ліг назад. його голова відкинулась на ліжко. — Попри всю відомість Даніеля, він немає жодної риси яка б підійшла для керівництва компанією. Тому Грег давно переконував мене вийти на люди. 

— Хочеш сказати, Дан — не більше ніж красива лялька? — запитала, пересуваючись на край. — Музику пишеш ти, тексти пишеш ти, танці ставиш ти. Тоді…

— Він тобі подобається…? — раптом роздався глибокий голос під вухом. — Що ж в ньому красивого…?

— Його зовнішність — єдине, що у нього є, — знизала плечима, констатуючи факт. — Тобі так не здається…?

— Мені здається, що я ненавиджу той факт, що ти взагалі про нього думаєш, — масивне тіло повернулося в мій бік, змушуючи на мить перехопити подих. Його пальці повільно завмерли на гудзиках, ніби питаючи дозволу, а потім стали ростібати їх. — Я хочу бути єдиним чоловіком в твоїх думках, Роуз. 

— Ти не зможеш. 

— Принаймні спробую. 

Теплі пальці торкнулися моєї щоки, потім легко ковзнули вниз по шиї, затримуючись на ключицях. Кожен дотик змушував мене забувати, де я і що навколо мене. Міцне вино робило свою справу і мозок став повільно відпускати тривожність, залишаючи після себе лише спокій та прагнення бути тут і зараз. В цьому самому моменті. Я дивилася в безодню навпроти мене і не могла заплющити очі. Масивні голі плечі… Рельєфний торс… Спокуслива шия… Бліда шкіра на ребрах. 

— Подобається…? — прошепотів він, опускаючись до мого вуха й залишаючи поцілунок на шиї. 

Світ навколо нас танув у темній кімнаті. М'яке світло нічника падало на наші обличчя, підкреслюючи кожен рух. Його губи ковзнули вниз, залишаючи слід на моєму плечі, а потім повернулися до мого обличчя, щоб знову знайти мої губи та повільно, вибагливо цілувати. Вони намагалися стерти з мене минуле. Стерти мої шрами на спині. Стерти мій біль між ребер і сльози з обличчя. Але цього було настільки багато, що він би міг вічність цілувати мене. Вічність витягувати з пекла і наближати  до небес. Кудись настільки високо, що перехоплювало подих і серце заходилось від почуттів.