Розділ №26. Червоний колір

Прохолодна студія була залита м’яким жовтуватим світлом, яке відбивалося від дзеркальних стін. В повітрі стояв запах дерев’яного паркету, їдкого запаху диму та кориці. Стихаюча музика віддавалася глухими басами в барабанних перетинках, викликаючи ще більше почуття дивної тривоги. Від цього дурного калатання в грудях я відчувала себе ще гірше ніж мала б, тому постійно кусала свої губи під пильним поглядом Граунда. Смішно, але навіть зараз, при своїй майбутній нареченій, він періодично роздягав мене поглядом та повертався до мого обличчя. 

Я стояла біля вікна, торкаючись чолом холодного скла. За вікном лютувала зима: великі лапаті сніжинки кружляли в повітрі, падаючи на землю й створюючи білу ковдру, під якою ховався весь бруд. Шкода, що мої проблеми не могли зникнути так само легко. Вони танцювали у голові, ніби буря, і з кожною хвилиною тиснули ще сильніше, аж поки репетиція не закінчилась і Граунд милосердно не пішов на перекур. 

Напроти мене, сиділа на лавочці Соль та виснажено допивала свою каву, притулившись головою до стіни.  Її постава була напруженою, а руки стискали картонний стаканчик із кавою, ніби це був її останній порятунок. Темні кола під її очима робили обличчя ще блідішим, а кожен її рух був настільки повільним і обережним, що здавалося, ніби вона тримається на останніх силах.

За весь ранок у нас не було часу поспілкуватися наодинці чи принаймні визнати своє знайомство. Я просто дивилася як вони танцювали та періодично вставляла поправки в їх рухи, згадуючи власні репетиції з Хевеном. До нас їм було далеко, але...воно і накраще. Мені б не хотілося, щоб у Граунда залишились люди, котрі мали б до нього хоч якісь теплі почуття. Ні. Він не вартував жодного ніжного погляду Соль.

— Дякую, — тихо промовила вона, піднімаючи на мене свої великі очі та відволікаючи від роздумів. Її слова пролунали несподівано, що я мало не здригнулася.

— Що? — запитала, не розуміючи, про що вона.

— Минулого разу. Ти допомогла мені, — вона трохи посміхнулася та відклала в сторону свої речі. — Чесно кажучи, я чекала твого дзвінка. Думала пригостити тебе чимось смачним та купити тобі таку ж сорочку. Але ти так і не подзвонила...

— Сорочка випралась, тому не бачила сенсу, — спокійно відповіла я. Соль опустила очі на каву, а потім здійняла назад на мене.

— А тепер бачиш...? — холодніше запитала вона, намагаючись виглядати безтурботно. Виходило добре, але я занадто часто бачила таке ж обличчя к віддзеркаленні, щоб повірити їй.

— А маю? — знизала плечима. — У тебе і так купа проблем, якщо ти зараз тут.

Соль зітхнула й відкинулася назад, притулившись до стіни. На вогняному волоссі майнули сонячні зайчики, на мить привертаючи до себе увагу. Цікаво, вона йому сподобалась через нього чи все ж таки тому що була дуже популярною і могла стати вигідною партією?

— І то правда, — тихо прошепотіла вона, відвівши погляд. Її пальці знову нервово покрутили стаканчик, ніби намагалися знайти якийсь вихід.

— Ти впевнена, що тобі потрібен Граунд...? — вирвалося з рота перш ніж я встигнула подумати. Я відразу ж прикусила губи, щоб не ляпнути ще чогось і заплющила очі. — Я мала на увазі...

— У мене немає ні зв’язків, ні сім’ї, ні надійної опори, — перебила вона. — Мій менеджер каже, що наш контракт буде вигідним для обох компаній.

— Ти будеш жити не з компанією, а з людиною, — відповіді все ж таки, ледве приховуючи нотки співчуття в голосі.

— Мені здається, що я от-от зірвуся зі скелі, — байдуже промовила вона, стискаючи стакан так сильно, що той ледь не тріснув. — Але Даніель... Даніель здається  дуже хорошим партнером. Напевно, кращим з тих, які у мене були колись.

— Послухай... — почала я, але мій телефон завібрував у кишені, змусивши мене замовкнути.

Лейла. Це був наш "сигнал", за яким я мала б вивести Соль у коридор аби вона побачила свого нареченого у всій красі та з тріском розірвала їхні стосунки. Якась частина мене прагнула так і зробити. Але інша...іншій частині було шкода її. Вона б точно втратила своє обличчя перед ним, а виставляти її на посміховисько мені аж ніяк не хотілося. Не її. Не ту налякану до панічного приступу дівчинку, яка з тремтінням в руках заклякла від страху.

— Я хочу, щоб ти побачила дещо, — ледь чутно промовила, хилитнувши головою у бік дверей. — Ходімо.

— Куди...? — насторожилася вона.

Дівчина мовчки піднялася з лави та підійшла зі мною до дверей. Її бліді пальці потягнулися до ручки, щоб відчинити їх ще ширше, але щось всередині мене запротестувало знову і я ледь встигла перехопити їх.

— Що сталося...? — все ще не розуміла вона, що відбувалося.

Втім, я і сама не до кінця розуміла, що робила. Просто поклала палець до губ, просячи її мовчати, і обережно відчинила двері настільки, щоб вона бачила, що відбувалося по ту сторону. А подивитися було на що. В цього покидька, схоже, дах зривало від усього, що було пов'язано із вогнем. І Лейла про це чудово знала. Заради нього вона нарядилася у вишуканий бордовий костюм, якщо так його можна було назвати. Шкіряні лосіни, топ і довгий піджак, який оголював зараз її плечі.

Вони стояли біля кавового апарата й мало не їли один одного. Даніель залишав на її червоних губах такі палкі поцілунки, що я ладна була битись об заклад, що вони будуть червоними ще навіть завтра. Всі його рухи були грубими, вибагливими та хижими. Здавалося, що йому зовсім було начхати, що хтось міг  побачити їх в такому вигляді.

Мій погляд перемістився на Соль, яка приречено не могла відвести від них погляду. Її кулаки розтислись. Дихання стало занадто повільним, ніби вона навмисно намагалася перестати вдихати повітря.

— Хто вона? — запитала співачка, дивлячись на мене на межі байдужості та розчарування.

— Його колишня,  — відповіла їй. — Одна з них.

— Схоже не дуже то й "колишня",  — прошепотіла вона.

— Не думаю, що для нього є велика різниця до кого простягати руки, — чесно відповіла.

— Він...дозволяв собі лишнього з тобою...? — тихо перепитала вона. — Тому ти хотіла, щоб я це побачила?