Розділ №25. Тонка петля на шиї

Тепла вода торкалася мого тіла, огортаючи зі всіх сторін та захищаючи від реальності. Я лежала у ванній, занурившись до самого підборіддя, та відчувала, як пар повільно огортав розпущене волосся. Поверхня перед моїми очима була тихою, безмовною, ніби злодій який лишень чекав свого часу, аби непомітно пробратися під шкіру та вкрасти щось важливе. Ніби я, яка очікувала потрібного моменту, аби поставити крапку у своїй помсті. Але тепер, коли Вільям знав хто я, що я і чому я ненавиджу його вітчима, все могло піти зовсім не так, як мало б.

Від злості, я підтягнула ближче до грудей свої коліна, обійняла їх та стала дивитися, як світло від ламп на стелі відбивалося на дзеркальній товщі. Мої думки безладно кружляли в голові, розриваючи зсередини своєю абсурдністю. Грегорі, який задихався на каталці. Вільям, який підписував папери на його порятунок. Даніель, з його переможною усмішкою, яка, здавалося, врізалася у мої очі. Соль, яка навіть не знала за кого зібралася заміж.

Відображення на воді здавалося чужим, нечітким та майже розмитим. Як і всі мої плани. Щоб хоч якось відірватися від цього, я занурилася з головою, затримуючи дихання. Пульсація віддавала в скроні, поступово сповільнюючись аж поки в грудях не стало палати. Вода тиснула, віддавалася тишею між вен та спокоєм. Один. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Сім. Числа стікали так само повільно як і час, аж доки не закінчилося повітря. 

Різкий звук розірвав тишу, змушуючи мене різко випірнути. Холодне й сире повітря вдарило в легені, змушуючи здригнутися. Телефон, залишений на краю раковини знову задзвенів, порушуючи болісно-спокійне затишшя. Мої пальці автоматично потягнулися до пристрою, дивлячись на повідомлення від Даніеля. 

“Привіт, Роуз. Мені потрібно аби ти завтра прийшла на десяту в студію…”

Я застигла, дивлячись на слова, які несли холодну буденність, ніби нічого не сталося. Ніби кілька годин тому його рідного батька не забрали в реанімацію. Ніби його зовсім не турбувало, що з ним станеться і чим усе закінчиться. Це було настільки абсурдно, що мої пальці навіть застигли від подиву. Не такої реакції я очікувала від Дана. 

“Вільям зараз зайнятий, а мені потрібен хтось, хто б міг подивитися збоку на нашу з Соль репетицію та довести хорео до ладу.   До презентації залишилось зовсім нічого…”

Відлипнувши від повідомлення я таки наважилась щось відповісти та провела рукою по вологому волоссі з якого стікала вода.

“Як пройшла операція?” — запитала, намагаючись бути нейтральною. Моє серце, яке досі калатало від нестачі повітря, ніби пропустило удар. Я відклала телефон на край ванни й на мить заплющила очі. 

“Наче нормально. Віл щось писав про палату, але в мене не було часу читати його дурню” — чергові слова вдарили по свідомості. Вона протестувала проти дивної байдужості з якою він все це писав. Мені здавалося, що подібна ситуація виб'є його з колії, засмутить чи принаймні зіпсує його плани на презентацію, але…схоже, що “бездушність” Граундів передавалася з кров'ю. Принаймні іншого пояснення, чому він був настільки спокійним, я не могла знайти.

Зробивши глибокий видих я вилізла з ванни та спустила воду. По тілу пробіглась хвиля холоду. Чи то від образи, чи то від невеличкого потягу, чи то від того, що ця ситуація більше зачепила мене ніж його.  Мої пальці стиснули телефон так сильно, що шкіра на суглобах побіліла. Я відчула, як всередині підіймалася хвиля злості, розчарування й болю.  Навіть тепла вода не змогла відігріти мене від тієї порожнечі, що з’їдала зсередини. 

Надівши просту домашню футболку та шорти, я сіла на ліжко, обхопивши себе руками. У голові досі лунав цей холодний тон Даніеля. Кожне його слово здавалось петлею, що дедалі сильніше стискалася навколо горла та змушувала мозок битись в конвульсіях. Телефон, який я залишила на тумбочці, знову загудів. Джил. Її ім’я миготіло на дисплеї, і я на мить завмерла від сумнівів. В такому стані не дуже то й хотілося розмовляти з нею. В цієї святої жінки була купа своїх внутрішніх демонів, щоб вона ще терпіла моїх. Але зрештою, я зробила глибокий видих і натиснула на екран. 

— Привіт, Роуз, — пролунало з іншого кінця лінії, схвильованим голосом. — Як ти?

— Як я? — я гірко посміхнулася, проводячи рукою по м'якій  ковдрі аби трохи заспокоїтись. — Як людина, яка лишень повернулася з лікарні.

— А ти що там робила? — здивовано промовила вона. 

— Мене затягнув у швидку допомогу Хевен,  —  вичавила з себе. 

— А він що там забув? —  ніяк не розуміла Джил, а я навіть не розуміла як їй все це пояснити.

—  Він виявився названим сином Грегорі. Він усиновив його після смерті  Лойс. —  знервовано прикусила знову губи. —  І що ще гірше,  Вільям навіть не здогадувався, що цей покидьок нас мало не спалив.

— Оце… — мало не почала лаятись Джил, але в останню хвилину зупинилася. — Святе лайно! Навіть не знаю, що мене більше здивувало… Грег ніколи не був тим, хто відзначався любов’ю до сиріт. Принаймні до хлопчиків. 

— Вибач, — промовила я, ковтаючи клубок у горлі. Топтатися по синяках Джил було останнім чого б я сьогодні хотіла.

— Роуз, — перервала вона мене. — Все… нормально.

— Ти плануєш приходити в лікарню? — змінила тему я. Джил коротко видихнула, ніби зважуючи відповідь.

— Думаю провідати його. Надішлю квіти, побажаю одужання... Якраз назбирала грошенят на лілії. Дороге задоволення! —  на моєму обличчі з'явилася крижана посмішка.

— Дійсно дороге. Не сезон. Але з порожніми руками по лікарнях ходити теж не можна, —  кровожерливо промовила. 

— А в тебе які плані? Що думаєш робити з цим всім?

— Завтра репетиція з Даніелем і Соль, — сказала я, опустивши погляд на ковдру. — Мені здається, навіть якщо Грегорі випадково помре, той все одно цього не помітить.

— Це ж Даніель, Роуз. Для нього найважливіше — це він сам. Але ти цілком можеш скористатися цим.