Розділ №23. Марення

Хвиля жару обпікала мої щоки. Вино на голодний шлунок давало про себе знати і я важко вдихала тепле повітря у свої груди, щоб трохи заспокоїтись. Мої пальці повільно стягнули з себе піджак, а потім накинули його на плечі Лейлі. Водостійка туш чудово трималася навіть попри сльози. Розчервонілі очі можна було б списати на недосипання і я обережно провела по її волоссю, щоб прибрати розтріпані пасма і привести її до тями. На красивих щоках залишились ледь помітні сліди від гарячих сліз. Багряні губи стискалися від напруги. 

— Хочеш випити? — тихо запитала її, поки Хевен стіною прикривав нас від рідкісних поглядів. 

Пронизливий погляд на мить торкнувся моїх губ, ніби намагаючись розібрати, що я говорила, а потім став скляним. Лейла повільно здійнялася зі стільця, натягуючи на себе безтурботну маску танцівниці, повернула мені піджак та мовчки пішла на вихід. Десь за моєю спиною почувся шалений крик і я стрепенулася, повертаючись на шум. 

Масивні двері зали відчинилися, вриваючись засліпливим світлом у темряву. Клацання камер заполонило простір, як шквал кулеметного вогню. Я мимоволі ступила на кілька кроків уперед, і мої очі зупинилися на натовпі репортерів та фанатів, що стояли на вході. Охорона створила штучний коридор, для того, щоб Даніель разом із Соль потрапили на світлини у всі можливі шпальти. Слідом за ними йшов щасливий Граунд, навіть не здогадуючись, що на нього чекало в наступний момент. Поступово, натовп за їхніми спинами змикався, змушуючи ступати червоною доріжкою на вулицю. 

Щось всередині мене стиснулося в очікуванні довгоочікуваної помсти. Я повільно зробила кілька кроків, щоб мати кращий краєвид на вхід і розтягнулася у божевільній посмішці. Лілії. Весь людський коридор був засіяним білими квітами. Репортери тягнули мікрофони вперед, оточували Граундів зі всіх сторін, аж доки не стало занадто пізно для того, щоб безтурботно втекти. Гучні голоси зливалися в хаотичний потік запитань, які перекривалися лише клацанням камер.

Грегорі зупинився на мить. Його усмішка залишалася на місці, але я помітила, як його пальці торкнулися шиї, ніби він інстинктивно намагався поправити свою краватку.

— Пане Граунде! — кричали репортери. — Які плани на майбутнє? Як оцінюєте виступ сина? Коли планується весілля?

Він намагався відповісти, але в його голосі з’явилася хрипота. Спочатку це було ледве чутно, але я вловила, як його руки стиснулися сильніше. Він кашлянув. Раз, другий, третій. Натовп тіснився навколо нього, і  на декілька секунд здалося, ніби він перестав контролювати простір довкола. Ніби він поглинав його, як хвилі з’їдали маяк посеред океану. Його обступали зі всіх боків, не даючи зробити й кроку. 

— Пане Граунд, чи це правда, що...

Старе червоне  обличчя вкривалося потом. Зморшкуваті руки потягнулися до коміра, намагаючись ослабити тиск, але схоже це йому не сильно не допомагало, бо наступної миті він покликав своїх охоронців. Здорові амбали обступили його зі всіх боків, відриваючи від репортерів, а фанатів. Й доки ті не могли збагнути що відбувалося — вивели його назад у залу, а звідти до якогось коридору. Персонал здивовано метушився, намагаючись усвідомити, що їм робити. Всі розгублено переглядалися, завмерши на своїх місцях. 

Раптовий вигук привернув до себе камери.  Даніель щасливо притиснув до себе Соль та перевів погляди репортерів на себе, намагаючись відповідати на поставлені запитання аби зам'яти інцидент та продовжити святкування. Здавалося, що люди відразу ж забули про цю невеличку заминку, ніби її й ніколи не було. Вони продовжували напирати на пару, завалювати їх квітами, вітаннями та запитаннями. Шкода, що не можна було життя Граунда так само миттєво стерти як і цю заминку.

— Що це з ним…? — тихо пробурмотів собі під носа Хевен, здивовано розглядаючи коридор, який вів до гримерок, на що я лишень знизала плечима. 

Щось в мені відчувало полегшення. Добряче таке полегшення, хоча б від того, що ця щаслива посмішка на хижому обличчі нарешті зникла. Це не було рівноцінною помстою, але…це було важливим шматочком до неї. І я сподівалася, що невдовзі з’явиться ще один. 

— Віл! — почувся крик менеджера, який пробирався до нас крізь натовп зі зблідлим обличчям. — Ти потрібен мені прямо зараз.

— Навіщо? — байдуже промовив Хевен, не звертаючи уваги на Джонатана. 

— Містеру Граунду зовсім погано. Ми викликали швидку, але разом з ним має поїхати хтось із родичів. А Даніель зараз під камерами. Йому ні за що не можна зникати з-під об'єктивів зараз. 

— А я до чого тут, Джо? — сердито промовив він.

— Йому зовсім погано, — Джо схопив його за руку, хапаючись ніби за соломинку. — Я вперше бачу його в такому стані, Вільяме. Він задихається.  Ти маєш дати згоду в лікарні як його син!!!

— Син…? — шоковано вирвалося з моїх губ, перш ніж я змогла усвідомити сказане. Це було настільки несподівано, що я відчула, як моє серце зупинилося. 

Чоловіча долоня сильніше стиснула мене, намагаючись повернути до реальності і я ніби крізь пелену дивилася, як він щось відповідає менеджеру, потім мені й тягне за собою як валізу. Мої ноги ступали чорним паркетом, відбиваючи підборами ритм серця. Я не розуміла ні того, що відбувалося, ні того, про що ці двоє говорили, просто старалася не звалитися посеред зали. 

Ніби у вповільненому кадрі переді мною з'явилася гримерка, заставлена ліліями. Посеред неї, лежав розчервонілий Грегорі Граунд й на очах вкривався червоними плямами. Його тіло поступово набрякало. Хвиля нудоти невблаганно  підступила до горла. У мене не було ані жалю, ані співчуття. Лише цей липкий осад у грудях, що не давав зробити глибокого вдиху. Але чомусь в грудях так боліло, що хотілося вирвати їх та викинути.

— Що з ним…? — почувся шепіт Хевена, пробираючись крізь гул у вухах. 

— Схоже на алергічний приступ, — відповів Джонатан, роздираючи сорочку на Граунду. — Він не казав тобі, що має якусь непереносність? 

— Ні, — розчавлено видавив з себе він.