Розділ №22. Один з найщасливіших днів

Ноги повільно крокували сходинками, поки зі всіх сторін лунали оплески. Прожектори, які ще хвилину тому засліплювали, залишили по собі мерехтіння в очах, ніби я все ще перебувала в тому вихорі світла й звуків. Мої руки тремтіли й доводилося докладати багато зусиль, аби це не було помітно перед камерами. Все моє тіло було охоплене дивною напругою, і я не могла визначити, чи це був тремор від виступу, чи від того, що прямо зараз вирувало в мені. Всередині все ще залишався липкий осад. Тіло пам’ятало дотики Даніеля, його руки, які тримали мене занадто міцно, занадто близько. Мої пальці рефлекторно стиснули тканину на талії, ніби я могла стерти ці спогади. По оголених плечах майнула хвиля холоду.

Мій погляд ковзнув по обличчях дівчат, шукаючи в них якогось усвідомлення ситуації, але схоже вони теж не були готовими до такої підстави з боку Граунда. Десь там, за наліпленими привітними масками, я бачила праведну злість. Таку ж саму, яка переповнювала мене. Єдиний, хто не мав такої ж люті  — Лейла. Вона приречено йшла вузьким коридором між натовпу, відміряючи кожен свій крок ніби от-от мала стрибнути з прізвища та розбитися на смерть. Вона дивилася крізь людей, ніби втратила здатність усвідомлювати, що відбувається. Її губи злегка стиснулися, але цього було достатньо, щоб помітити, як вона боролася із собою, намагаючись не розвалитися прямо тут. Витончені руки, які тримали спідницю, ледь тремтіли, видаючи напругу, яку вона більше не могла приховати.

Мій погляд повернувся собі під ноги і я зробила останні кроки до столика, який нам відвели. На ньому, як і на інших, стояла пляшка вина та порожні келихи і я поспішила налити собі, аби позбутися цього огидного відчуття, що мене використали. Терпкий напій  розлився горлянкою м'яким солодом. Моїх плечей торкнулася тепла тканина і я ледь здригнулася, коли піджак Хевена опустився на них вантажем. Ледь помітно хилитнувши йому головою на знак вдячності я потягнулася за пляшкою, аби знову наповнити свій бокал. Але натомість, наткнулася на гарячі пальці які нахабно відібрали її в мене та налили його. Я за один раз випила його, дивлячись як на сцену здіймається Грегорі Граунд та сильніше закуталась в чужий піджак. 

— Як ти себе почуваєш? — запитав він, нахиляючись трохи ближче. Я нервово засміялася, намагаючись приховати, як мене тіпало зсередини.

— Ніби знову потрапила в ту шафу. Тільки тепер переді мною був натовп, який дивився на це і думав, що так і треба було, — відповіла я, ледь посміхнувшись.

— Послухай... — почав він, але раптом замовк, ніби не міг знайти потрібних слів. — Ти все правильно зробила.

— Виставила себе посміховиськом? — зкривила губи, відчуваючи як металевий ланцюг на шиї тягне до низу. 

— Повір, звідси все мало інакший вигляд.  Посміховиськом була не ти, а він, — мовив Хевен, ледь заходячи за мою спину та промовляючи це мені на вухо. До столика підійшли дівчата і стали про щось розмовляти, дивлячись на сцену. — Ти була приголомшлива. 

Від низького голосу по моїй шкірі пробіглись комахи я відкинула своє волосся назад, аби дати собі трохи свіжого повітря та часу для усвідомлення того, що сталося.  Мою увагу привернула сцена, і я автоматично повернула голову в той бік. Від знайомої посмішки мене охопила хвиля нудоти. Грегорі Граунд сьогодні був на диво…щасливим…? Він мав абсолютно задоволений вигляд, сповненим гордості, тоді як я відчувала, ніби мене розривають на шматки в цей самий момент.

Поруч із ним стояв Даніель у своєму сценічному костюмі та дівчина в елегантному багровому платті. Розкішне волосся, зібране у високу зачіску, оголювало її тонку шию і якби не той самий погляд пронизливих очей, я б ніколи не провела паралель її з тим наляканим дівчиськом, яке  врятувала від репортера. 

— ...і я хочу поділитися з вами цією новиною, — голос Грегорі заповнив залу, і я ледь не впустила келих, помічаючи як погляд Лейли поруч зі мною невловимо став скляним. — Сьогодні один з найщасливіших днів у моєму житті. Думаю, ви вже здогадалися, що мова піде про об'єднання двох найуспішніших співаків цього року. Двох найвідоміших компаній. Та двох найталановитіших людей, які змогли досягнути всього самотужки.  Сподіваюся, ви порадієте за них разом зі мною.

Поки мій особистий кошмар продовжував розпинатися про важливість цієї події, ми з Хевеном не змовляючись подивилися на Лейлу, яка не могла відірвати свого погляду від Даніеля. Я мало не фізично відчувала, як вона захлиналася своїм болем в цю саму мить. Її руки стискали поділ сукні, ніби вона могла таким чином утриматися від падіння. На великих очах застигли сльози, але вона навіть так не могла дозволити собі хоч на секунду побути звичайною людиною до якої нікому не було справи. 

Я не знала, що могла зробити для неї в цей самий момент, щоб компенсувати все це. Десятки різних поглядів ковзали по залу, виднілися спалахи від фотокамер, чулися щасливі вигуки, а я стояла в кутку поруч з нею і відчувала її біль. Ніби проживаючи це зі мною, Хевен обійшов нас і став перед нею, затуляючи собою від фотокамер. Його плече відчутно торкнулося мого, створюючи таку собі стіну від світу та від Граундів. Це було єдине, що ми могли зробити для неї в цей момент. 

За спиною чувся тихий плач, пробираючи мене наскрізь. Я ніколи не відчувала подібного жалю до неї. Ніколи. Але зараз, відчуваючи як вона звалилася на стілець позаду нас та вперлася головою в мою спину, мене переповнював біль ані краплі не менший за її власний. І байдуже, що вона закривала мене у ванній. Байдуже, що купу разів звинувачувала мене в тому, чого я не робила. Байдуже, що вона була для мене ніким. В цей самий момент, Лейла нагадувала мені ту маленьку дівчинку, яка благала про порятунок. І могла для неї стати кимось подібним до Хевена. Кимось, хто б захистив від їдкого диму, сліз та полум'я.