Розділ №20.Беззахисна маленька дівчинка

Цікаво, скільки болю може витримати людина? Чи є якась межа, на якій вона розуміє, що вичавила з себе все? Прогнавши виступ на сцені тричі, я все ще відчувала, як мене переповнювало до країв. Кожну кляту секунду, як я зустрічалася загнаним поглядом з Хевеном, всередині мене підіймалася нова хвиля і я мріяла, щоб вона зрештою затопила мене. Просто тому, що ще довше тримати це все у собі, я більше не могла. І навіть шрам на спині, який могли побачити зайві люди, більше турбував.

Коли останній трек добіг до кінця, я шкодувала, що разом з ним не добігло до краю моє власне життя. Простора сцена поступово спорожніла. Занурена в тишу, вона все ще ніби дихала звуками наших кроків, які до цього змішувалися з музикою. Прожектори повільно згасли. Світло, яке залишилося, заливало металеву підлогу приглушеним блиском. Холод сцени, від якого вже ломило ноги, пронизував наскрізь, змушуючи мене вкотре стискати руки в кулаки, щоб зосередитися на майбутньому виступі, а не на пронизливому чорному погляді, який переслідував мене останні години.

Поки дівчата спускалися вниз, обговорюючи репетицію, я все ще стояла посеред сцени та дивилася в майже порожню залу. Я ніколи не мріяла стояти на ній в головній ролі, але зараз… Зараз мені здавалося, що в центрі знаходився не Граунд, а я — обвішана металевими ланцюгами замість прикрас.

— Ходімо, вип’ємо кави перед наступним прогоном, — пролунало знизу, відриваючи мій погляд від світла софітів.

 Кілька дівчат перезирнулися, хтось нишком обвів нас здивованим поглядом, не очікувавши подібних пропозицій від холодного Вільяма. Знали б вони, наскільки він міг бути гарячим. Міцна долоня протягнулася в мій бік, запрошуючи зістрибнути зі сцени і я загіпнотизовано схопилась за неї. Високі підбори гучно цокнули об паркетне покриття і я в останню секунду розвернулася обличчям до чоловіка, щоб зм'якшити стрибок. Наші погляди черговий раз перетнулися, викликаючи прилив жару. довгі пальці простягнулися до моєї стрічки на волоссі та повільно потягнули вниз, розпускаючи довгі локони. 

— Так значно краще, — мовив він, доки я майже фізично  відчувала, як  з десяток поглядів раптово спрямувалися у наш бік. Посмішка Хевена була настільки тонкою, що її майже не було видно, але я відчувала цей ледь помітний вигин губ більше, ніж хтось міг. Наші руки з важкістю відпустили один одного і ми покрокували вузьким коридором.

 Кімната в кафетерії була простою — кілька столиків, стійка, кавовий апарат, полиці зі склянками й ледь тепле освітлення, що створювало майже інтимну атмосферу. Вільям підійшов до стійки, спокійно й методично клацав на кнопки, вибираючи напій. Його рухи були такими плавними, ніби він усе ще танцював.

— Що тобі? — запитав він, обертаючись до мене.

— Щось міцне, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. Якщо це був сон… — Мені потрібно прокинутися. 

— Все ще не віриться…? — прошепотів він, доки готувалася кава. 

— Все ще здається, ніби я живу у кошмарі, — вперше промовила те, що дійсно тримала у своїй голові. — Тільки тепер у ньому з’явився ще ти. І я не розумію, що мені з цим робити. 

— Я до останнього не міг повірити, що це ти, — зізнався він. — Але ти все ще така ж…

— Беззахисна маленька дівчинка, яку хотіли спалити в її власному дому? — холодно здійняла погляд, пронизуючи його наскрізь. 

— Дівчинка, від якої я не міг відірвати погляду, коли вона танцювала, — серйозно промовив чоловік, ставлячи переді мною каву.  Я слухняно сіла, відчуваючи, як холод шкіри контрастує з гарячим напоєм у моїх руках. Вільям зайняв крісло поруч, поставивши свою чашку на столик. — Дівчинка, яку я шукав останні роки, щоб впевнитися, що вона жива.

— Що…? — ледве повірила своїм вухам.

— Це довго пояснювати, але… мені сказали, що ти померла в тій пожежі, — його голос став тихішим, — Кілька років я картав себе за те, що не зумів врятувати тебе. За те, що я вижив, а ти — ні. А потім…випадково дізнався, що це було брехнею і ти просто зникла. Знайшов стару медсестру, яка чергувала в ту ніч, коли нас із тобою повезли у швидкій. Вона розповіла, що в тебе на спині був жахливий опік, який… надовго залишиться. 

— З чого ти вирішив, що я вижила…? — ледь змогла вдихнути повітря. 

— Вона сказала, що тебе реанімували і якась вродлива жінка з синяками на обличчі забрала тебе. 

— Дж… — мало не промовилась, але вчасно прикусила губу. Обличчя Хевена моментально стало кам’яним і я навіть здивувалася від такої раптової зміни настрою. Він холодно посміхнувся мені й ніби цієї розмови не відбувалося, продовжив.

— Нам потрібно буде пізніше прогнати дует Даніеля. Ти завтра вільна?

— Що…? — здивовано запитала я, намагаючись зрозуміти сенс слів. 

— Це та сама нова танцівниця? — раптово почувся голос з-за моєї спини, викликаючи прилив паніки. 

У дверях стояв чоловік, чий вигляд змусив моє серце застукати так сильно, що я ледь змогла втримати каву у своїх руках. Грегорі Граунд. Його постать випромінювала холодну впевненість. Сивина в короткому волоссі підкреслювала різкі риси обличчя, а очі блищали тим самим хижим блиском, який я бачила у своїх кошмарах. Він дивився на мене так, ніби я була черговим трофеєм, який він збирався додати до своєї колекції. Як на трофей, саме так. Не як, на дівчинку, яку спалив двадцять років тому. 

— Сподіваюся, танцює вона так само неперевершено, як і виглядає, — продовжив він, оглядаючи мене з голови до ніг. Від пильного погляду я нервово повернулася спиною до стіни, щоб приховати шрам, який він міг помітити за тональним кремом. Рука Вільяма заспокійливо торкнулася мого коліна під столом так, щоб цього не було видно. 

— Емілія, це Грегорі Граунд, — сказав Вільям холодним голосом. Грегорі усміхнувся, але ця усмішка була фальшивою, як і все в ньому. — Засновник цього місця. І батько Даніеля.

— Приємно познайомитися, люба, — промовив він, простягаючи руку. Я коротко потисла її, щоб не здатися грубою і постаралася привітно посміхнутися однією зі своїх сценічних масок.  — Сподіваюся, ми ще побачимося згодом. Але думаю, вам уже час іти. Персонал майже закінчив прикрашати залу. Ще побачимося...