Розділ №20.Беззахисна маленька дівчинка

Цікаво, скільки болю може з себе вилити людина? Чи є якась межа, на якій вона розуміє, що вичавила з себе все? Прогнавши виступ на сцені тричі, я все ще відчувала, як мене переповнювало до країв. Кожну кляту секунду, як я натикалася загнаним поглядом на Хевена, всередині мене підіймалася нова хвиля і я мріяла, щоб вона зрештою затопила мене. Просто тому, що довше тримати це все у собі, я більше не могла. І навіть шрам на спині, який могли побачити зайві люди, більше турбував.

Коли останній трек добіг до кінця, я шкодувала, що разом з ним не добігло до краю моє власне життя. Простора сцена поступово спорожніла. Занурена в тишу, вона все ще ніби дихала звуками наших кроків, які до цього змішувалися з музикою. Прожектори повільно згасли. Світло, яке залишилося, заливало металеву підлогу приглушеним блиском. Холод сцени, від якого вже ломило ноги, пронизував наскрізь, змушуючи мене вкотре стискати руки в кулаки, щоб зосередитися на майбутньому виступі, а не на пронизливому чорному погляду, який перслідував мене останні години.

Поки дівчата спускалися вниз, обговорюючи репетицію, я все ще стояла посеред сцени та дивилася в майже порожню залу. Я ніколи не мріяла стояти на ній в головній ролі, але зараз… Зараз мені здавалося, що в центрі знаходився не Граунд, а я — обвішана металевими ланцюгами замість прикрас.

— Ходімо, вип’ємо кави перед наступним прогоном, — пролунало знизу, відриваючи мій погляд від світла софітів.

 Кілька дівчат перезирнулися, хтось нишком обвів нас здивованим поглядом, не очікувавши подібних пропозицій від холодного Вільяма. Знали б вони, наскільки він міг бути гарячим. Міцна долоня протягнулася в мій бік, запрошуючи стрибнути зі сцени і я загіпнотизовано схопилась за неї. Високі підбори гучно цокнули об паркетне покриття і я в останню секунду розвернулася обличчям до чоловіка, щоб змякшити стрибок. Наші погляди черговий раз перетнулися, викликаючи прилив жару. довгі пальці простягнулися до моєї резинки на волоссі і повільно потягнули вниз, розпускаючи довгі локони. 

— Так значно краще, — мовив він, доки я майже фізично  відчувала, як  з десяток поглядів раптово спрямувалися у наш бік.

Посмішка Хевена була настільки тонкою, що її майже не було видно, але я відчувала цей ледь помітний вигин губ більше, ніж хтось міг. Наші руки з важкістю відпустили один одного і ми покрокували вузьким коридором. Кімната в кафетерії була простою — кілька столиків, стійка, кавовий апарат, полиці зі склянками й ледь тепле освітлення, що створювало майже інтимну атмосферу. Вільям підійшов до кавового апарата, спокійно й методично вибираючи напій. Його рухи були такими плавними, ніби він усе ще танцював.

— Що тобі? — запитав він, обертаючись до мене.

— Щось міцне, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. Якщо це був сон… — Мені потрібно прокинутися. 

— Все ще не віриться…? — прошепотів він, доки готувалася кава. 

— Все ще здається, ніби я живу у кошмарі, — вперше промовила те, що дійсно тримала у своїй голові. — Тільки тепер у ньому з’явився ще ти. І я не розумію, що мені з цим робити. 

— Я до останнього не міг повірити, що це ти, — зізнався він. — Але ти все ще така ж…

— Беззахисна маленька дівчинка, яку хотіли спалити в її власному дому? — холодно здійняла погляд, пронизуючи його наскрізь. 

— Дівчинка, від якої я не міг відірвати погляду, коли вона танцювала, — серйозно промовив чоловік, ставлячи переді мною каву.  Я слухняно сіла, відчуваючи, як холод шкіри контрастує з гарячим напоєм у моїх руках. Вільям зайняв крісло поруч, поставивши свою чашку на столик. — Дівчинка, яку я шукав останні роки, щоб впевнитися, що вона жива.

— Що…? — ледве повірила своїм вухам.

— Це довго пояснювати, але… мені сказали, що ти померла в тій пожежі, — його голос став тихішим, — Кілька років я картав себе за те, що не зумів врятувати тебе. За те, що я вижив, а ти — ні. А потім…випадково дізнався, що це було брехнею і ти просто зникла. Знайшов стару медсестру, яка чергувала в ту ніч, коли нас із тобою повезли в швидкій. Вона розповіла, що в тебе на спині був жахливий опік, який… надовго залишиться. 

— З чого ти вирішив, що я вижила…? — ледь змогла вдихнути повітря. 

— Вона сказала, що тебе реанімували і якась вродлива жінка з синяками на обличчі забрала тебе. 

— Дж… — мало не промовилась, але вчасно прикусила губу. Обличчя Хевена моментально стало кам’яним і я навіть здивувалася від такої раптової зміни настрою. Він холодно посміхнувся мені й ніби цієї розмови не відбувалося, продовжив.

— Нам потрібно буде пізніше прогнати дует Даніеля. Ти завтра вільна?

— Що…? — здивовано запитала я, намагаючись зрозуміти сенс слів. 

— Це та сама нова танцівниця? — раптово почувся голос з-за моєї спини, викликаючи прилив паніки. 

У дверях стояв чоловік, чий вигляд змусив моє серце застукати так сильно, що я ледь змогла втримати каву в своїх руках. Грегорі Граунд. Його постать випромінювала холодну впевненість. Сивина в короткому волоссі підкреслювала різкі риси обличчя, а очі блищали тим самим хижим блиском, який я бачила в своїх кошмарах. Він дивився на мене так, ніби я була черговим трофеєм, який він збирався додати до своєї колекції. Як на трофей, саме так. Не як, на дівчинку, яку спалив двадцять років тому. 

— Сподіваюся, танцює вона так само неперевершено, як і виглядає, — продовжив він, оглядаючи мене з голови до ніг. Від пильного погляду я нервово повернулася спиною до стіни, щоб приховати шрам, який він міг помітити за тональним кремом. Рука Вільяма заспокійливо торкнулася мого коліна під столом так, щоб цього не було видно. 

— Емілія, це Грегорі Граунд, — сказав Вільям холодним голосом. Грегорі усміхнувся, але ця усмішка була фальшивою, як і все в ньому. — Засновник цього місця. І батько Даніеля.

— Приємно познайомитися, люба, — промовив він, простягаючи руку. Я коротко потисла її, щоб не здатися грубою і постаралася привітно посміхнутися однією зі своїх сценічних масок.  — Сподіваюся, ми ще побачимося згодом. Але думаю, вам уже час іти. Персонал майже закінчив прикрашати залу. Ще побачимося...