Розділ №15. Спокусливі прохання

Серце шалено билося в грудях, вириваючись назовні. Я прокинулася підриваючись на ліжку та намагаючись усвідомити, де я знаходилась та чому. В голові нестерпно гуло й мені довелося кілька хвилин протирати очі, аби розгледіти горище і зрозуміти, що я у Вільяма. Повітря в кімнаті здавалося важким, просякнутим запахом деревини, пилу і слабкого аромату троянд. Усе моє тіло було мокрим від поту, але, на щастя, температура спала і його вже не викручувало як раніше. В пам'яті повільно стали повертатися спогади в яких мене несли на руках, витирали холодним рушником та поїли ліками. Від двояких вражень захотілося чи то гарчати від сорому, чи то шкодувати, що навіть у такому стані не змогла дозволити собі лишнього. 

За вікном панувала глибока ніч. Тьмяне світло місяця заливало кімнату, розмиваючи межі меблів і стін. Я провела рукою по своєму чолу, витираючи залишки вологи, і відчула, як шкіра повільно охолоджується. Невідомо, скільки я проспала. Я навіть не пам'ятала точно, як заснула коли залишилася одна. Певно температура була добряча…Сподіваюсь, що не встигла йому наговорити нічого лишнього. 

Ноги з важкістю опустилися на холодну підлогу. Я здійнялася з ліжка, щоб хоч якось привести себе до ладу, а натомість мало не впала. Добре, що встигла схопитися за невеличку тумбочку, яка стояла коло ліжка.  Мій погляд зачепився за тонку рамку з фотографією, приковуючи до себе увагу. Я нахилилася, щоб краще роздивитися її та здивовано примружилась. На знімку стояв маленький хлопчик із чорними, як ніч, очима. Він посміхався, тримаючись за руку жінки, чиї риси здавалися до болю знайомими. Розпущене волосся розвіював вітер і зі всього обличчя було видно лише такий самий пронизливий погляд. 

Я обережно поклала рамку на місце, зітхнула і вирішила знайти Вільяма, щоб принаймні подякувати перед тим як піти додому. Залишатися в цьому місці на ніч мені не  дуже то й хотілося, враховуючи що воно було фактично прохідним двором і зранку дівчата точно помітили б мою ночівлю тут. Тому я поспішила спуститися довгими сходинками вниз, щоб знайти свого рятівника. 

Слабке світло пробивалося з дверей до зали для тренувань. Я тихо підійшла до щілини й на мить завмерла, чіпляючись поглядом за побачене. Під самою стіною, на підлозі, сидів блідий Вільям. Його довге волосся розтріпалось і спадало на обличчя. Він був одягнений лише в спортивні штани, а тіло, яке здавалося виліпленим із каменю, було оповите  м'якими тінями у світлі лампи. У руці він тримав металеву банку пива та повільно відпивав з неї, розтягуючи момент. Десь поруч, на підлозі, лежали розтріпані білі троянди які він кинув ще у ванній, побачивши мене. 

— Щось сталося? — тихо запитала, підходячи ближче і сідаючи поруч. Вільям повільно підняв голову, ніби тільки помітивши мене. В його очах читалося щось настільки ніжне та болюче, що в мене навіть перехопило подих. — У тебе такий погляд, ніби ти вже п'яний в мотлох і сплутав мене зі своєю колишньою в яку був закоханий до смерті.

— Краще б сплутав, — вичавив з себе чоловік та повільно відпив ще, перш ніж знову перевести на мене цей щемливий погляд. — Я радий, що ти жива. 

— Що? — здивовано витріщилась на нього. Схоже розібрало чоловіка добряче. — Від температури люди не помирають, не говори дурниць. Краще розкажи, що це за квіти? 

— Ходив на побачення, — відповів він байдужим тоном, викликаючи всередині мене дивне почуття ревнощів. 

— І як воно? — запитала я, відчуваючи, як у горлі підкочується щось схоже на нудоту.  Він тихо зітхнув, потім подивився на мене. Його погляд був важким, майже непіднімним. — Вона не прийшла?

— Вона і не могла б прийти, — сказав він після довгої паузи. Мої губи завмерли. Я намагалася знайти хоч якісь слова, але нічого не приходило в голову. — Мама померла двадцять років тому від серцевого приступу.

— Мені прикро… — ледь вичавила я з себе. Він гірко усміхнувся, ковтнув пива й опустив погляд. — Вона б пишалася тобою, — сказала я, намагаючись зібрати всі свої сили.

— Вона б була шокована від того, як усе обернулося, — перебив мене Вільям. Його голос затремтів, але він швидко знову ковтнув із банки, намагаючись приховати це. — Як ти себе почуваєш?

— Уже краще, — відповіла я, намагаючись змінити тему.

— Тепер впізнаєш мене? — запитав він, і його очі загорілися ледь помітним вогником. — Розумієш хто перед тобою?

— Занадто добре, — зізналася я, намагаючись уникнути його погляду. З губ зірвався легкий сміх від того, що я йому наговорила хворою.

— І що? Я більше тобі не подобаюсь? — він посміхнувся, на мить пропалюючи мене своїми очима. 

— Якби не подобався, було б легше, — байдуже відповіла, розуміючи, що на ранок він навряд чи щось згадає, якщо вже дійшов до цієї стадії. 

— Приємно усвідомлювати, що від цих почуттів страждаю не лише я, — сказав він, допиваючи залишки пива і відкриваючи нову банку.

— Ти тому сидиш один посеред порожньої зали й заливаєш у себе четверту банку? — запитала я, притулившись потилицею до холодної стіни. Вільям мовчав кілька секунд, ніби намагаючись усвідомити мої слова, а потім повернуся на бік, спираючись на дзеркало, та став розглядати моє розпущене волосся. 

— Ні, не тому, Роуз. Я просто не хочу, щоб ти мене ненавиділа.

— Я не ненавиджу тебе, — здивовано сказала я.

— Тоді можеш виконати одне прохання? — його голос став тихішим.

— Яке…?

— Обійми мене, Лі. Обійми мене, як ту людину з минулого, з якою ти мене сплутала. Будь ласка?

Його слова були настільки тихими й пригніченими, що я на мить розгубилася. Він виглядав так, ніби біль і алкоголь зламали всі його стіни. Ніби в цей самий момент його світ розлетівся на сотні шматочків й він намагався склеїти його до купи, але ніяк не виходило. Я вперше бачила його в подібному стані. Це було настільки йому непритаманно, що до мене навіть не відразу дійшло про що він просив. 

— Будь ласка, Лі, — прошепотів він знову, не відводячи від мене своїх очей.