Розділ №15. Спокусливі прохання

Серце шалено билося в грудях, намагаючись вирватись назовні. Я прокинулася підриваючись на ліжку та намагаючись усвідомити, де я знаходилась та чому. В голові важко гуло й мені довелося кілька хвилин протирати очі, аби розгледіти те саме горище, де жив Вільям. Повітря в кімнаті здавалося важким, просякнутим запахом деревини, пилу і слабкого аромату троянд. Усе моє тіло було мокрим від поту, але, на щастя, температура спала і воно вже не викручувало як раніше. В пам'яті повільно повернулися спогади в яких мене несли на руках сюди, витирали холодним рушником та поїли ліками. Від двояких вражень захотілося чи то гарчати від сорому, чи то шкодувати, що навіть у такому стані не змогла дозволити собі лишнього. 

За вікном панувала глибока ніч. Тихе світло місяця заливало кімнату, розмиваючи межі меблів і стін. Я провела рукою по своєму чолу, витираючи залишки вологи, і відчула, як шкіра повільно охолоджується. Невідомо, скільки я проспала. Я навіть не пам'ятала точно, як заснула коли залишилася одна. Певно температура була добряча…Сподіваюсь, що не встигла йому наговорити нічого лишнього. 

Ноги з важкістю опустилися на холодну підлогу. Я здійнялася з ліжка, щоб хоч якось привести себе до ладу, а натомість мало не впала. Добре, що встигла схопитися за невеличку тумбочку, яка стояла коло ліжка.  Мій погляд зачепився за невеличку рамку з фотографією, приковуючи до себе увагу. Я нахилилася, щоб краще роздивитися і здивовано примружилась. На знімку був маленький хлопчик із чорними, як ніч, очима. Він посміхався, тримаючись за руку жінки, чиї риси здавалися до болю знайомими. Розпущене волосся розвіював вітер і зі всього обличчя було видно лише такий самий пронизливий погляд. 

Я обережно поклала рамку на місце, зітхнула і вирішила знайти Вільяма, щоб принаймні подякувати перед тим як піти додому. Залишатися в цьому місці на ніч мені не  дуже то й хотілося, враховуючи що воно було фактично прохідним двором і зранку дівчата точно помітили б мою ночівлю тут. Тому я поспішила спуститися довгими сходинками вниз, щоб знайти свого рятівника. 

Слабке світло пробивалося з дверей до зали для тренувань. Я тихо підійшла до щілини й на мить завмерла, чіпляючись поглядом за побачене. Під самою стіною, на підлозі, сидів блідий Вільям. Його довге волосся розтріпалось і спадало на обличчя. Він був одягнений лише в спортивні штани, а тіло, яке здавалося виліпленим із каменю, вигравало м'якими тінями у світлі лампи. У руці він тримав металеву банку та повільно пив з неї, розтягуючи момент. Десь поруч, на підлозі, лежали розтріпані білі троянди які він кинув у ванній, побачивши мене. 

— Щось сталося? — тихо запитала, підходячи ближче і сідаючи поруч. Вільям повільно підняв голову, ніби тільки помітивши мене. В його очах читалося щось настільки ніжне та болюче, що в мене навіть перехопило подих. — У тебе такий погляд, ніби ти вже п'яний в мотлох і сплутав мене зі своєю колишньою в яку був закоханий до смерті.

— Краще б сплутав, — вичавив з себе чоловік та повільно відпив ще, перш ніж знову перевести на мене цей щемливий погляд. — Я радий, що ти жива. 

— Що? — здивовано витріщилась на нього. Схоже розібрало чоловіка добряче. — Від температури люди не помирають, не говори дурниць. Краще розкажи, що це за квіти? 

— Ходив на побачення, — відповів він байдужим тоном, викликаючи всередині мене дивне почуття ревнощів. 

— І як воно? — запитала я, відчуваючи, як у горлі підкочується щось схоже на нудоту.  Він тихо зітхнув, потім подивився на мене, його погляд був важким, майже непіднімним. — Вона не прийшла?

— Вона і не могла б прийти, — сказав він після довгої паузи. Мої губи завмерли. Я намагалася знайти хоч якісь слова, але нічого не приходило в голову. — Мама померла двадцять років тому від серцевого приступу.

— Мені прикро… — ледь вичавила я з себе. Він гірко усміхнувся, ковтнув пива й опустив погляд. — Вона б пишалася тобою, — сказала я, намагаючись зібрати всі свої сили.

— Вона б була шокована від того, як усе обернулося, — перебив мене Вільям. Його голос затремтів, але він швидко знову ковтнув із банки, намагаючись сховати це. — Як ти себе почуваєш?

— Уже краще, — відповіла я, намагаючись змінити тему.

— Тепер впізнаєш мене? — запитав він, і його очі загорілися ледь помітним вогником. — Розумієш хто перед тобою?

— Занадто добре, — зізналася я, намагаючись уникнути його погляду. З губ зірвався легкий сміх від того, що я йому наговорила хворою.

— І що? Я більше не подобаюсь тобі? — він посміхнувся, на мить пропалюючи мене своїми очима. 

— Якби не подобався, було б легше, — байдуже відповіла, розуміючи що на ранок він навряд чи щось згадає, якщо вже дійшов до цієї стадії. 

— Приємно усвідомлювати, що від цих почуттів страждаю не лише я, — сказав він, допиваючи залишки пива і відкриваючи нову банку.

— Ти тому сидиш один посеред порожньої зали й заливаєш у себе четверту банку? — запитала я, притулившись потилицею до холодної стіни. Вільям мовчав кілька секунд, ніби намагаючись усвідомити мої слова, а потім повернуся на бік, спираючись на дзеркало та став розглядати моє розпущене волосся. 

— Ні, не тому, Роуз. Я просто не хочу, щоб ти мене ненавиділа.

— Я не ненавиджу тебе, — здивовано сказала я.

— Тоді можеш виконати одне прохання? — його голос став тихішим.

— Яке…?

— Обійми мене, Роуз. Обійми мене, як ту людину з минулого, з якою ти мене сплутала. Будь ласка.

Його слова були настільки тихими й пригніченими, що я на мить розгубилася. Він виглядав так, ніби біль і алкоголь зламали всі його стіни. Ніби в цей самий момент його світ розлетівся на сотні шматочків й він намагався склеїти його до купи, але ніяк не виходило. Я вперше бачила його в подібному стані. Не було настільки йому непритаманно, що до мене навіть не відразу дійшло про що він просив. 

— Будь ласка, Роуз, — прошепотів він знову, не відводячи він мене своїх очей.