Розділ №14. Той, хто захоче згоріти

Темрява тиснула, немовби намагалася поглинути мене цілком, але  десь там, за нею, почувся глибокий, чіткий голос, який пробився крізь пелену жару. Я чула, як моє ім'я звучало ніби з дна океану, і від цієї глибини моєю шкірою пробігався мороз. У стомлених очах жахливо пливло й мені довелося кілька разів повільно кліпнути, щоб зрозуміти, чи це реальність, чи моя уява зіграла зі мною черговий злий жарт. 

Переді мною стояв Вільям, одягнений у суцільний чорний костюм. Світло з коридору освітлювало його так, що від тіней, які падали на його обличчя, його статура здавалася майже демонічною. З усім тим, саме це змушувало мене відчувати спокій. Його  темні й пильні очі, були повні турботи й до болю нагадували мені очі того самого хлопчика, який  врятував мене двадцять років тому. 

— Роуз…? — запитав він знову, занепокоєно підбігаючи ближче та кидаючи білі троянди на підлогу. Пелюстки розсипались по чорному кахлі, ніби шматочки попелу. 

Довгі пальці обережно торкнулися мого лоба, і я не знала, що змусило мене здригнутися більше: холод від його руки чи жар, який горів у моїй шкірі від цього невинного дотику. Перед очима опинилися пухкі губи, потріскані на морозі. Я дивилася на них і не могла відвести погляду. Було б до біса несправедливим якби вони навіть у моїй проклятій уяві не торкнулися моєї шкіри.

— Схоже, тобі зовсім погано, якщо ти говориш про це зараз, — сказав він тихо. Красиві губи ледь посміхнулися, і я на мить уявила, як вони могли б торкатися моєї шкіри. Перед очима знову попливло і я спробувала себе вдарити по щоці, щоб прийти до тями.

— Не роби так, — вимовив Вільям. Доволі такий реальний. В голові промайнула вся можлива нецензурна лексика, яка була в моїй пам'яті. — Потім покартаєш себе за те, що наговорила зайвого, — додав він, підводячись на повний зріст. Його постать у чорному костюмі виглядала майже нереально. — Вставаймо. Обійми мою шию руками…

Чоловік повільно нахилився, щоб допомогти мені підвестися. Його руки підхопили мене за плечі й талію, і я мимоволі відчула, як сильні пальці стиснулись на спині та ногах. Кожен м’яз його рук видавався чітко окресленим, навіть крізь тонкий шар тканини. Я притиснулась ближче, відчуваючи тепло, якого так не вистачало.

— Чому ти така легка…? — пробурмотів він, легко піднімаючи мене.

Я хотіла заперечити, але в голові крутилася тільки одна думка: наскільки ж спокусливою була ця близькість. Його тепле дихання торкалося мого обличчя. Я чула стукіт його серця, що бився в унісон із моїм й відчувала, що була близько до неба. Стало настільки легко, що в якусь мить я подумала, що якби померла зараз, то не мала б про що шкодувати. 

Вільям не сказав більше ні слова, а просто поніс мене коридорами аж доки ми не опинилися на горищі. Турботливі руки опустили на ліжко і я до болю прикусила губи, знову відчуваючи холод та розчарування. Його бездонні очі притягували, немов магніт, і в той самий час змушували відчувати себе настільки дурною, що…хотілося провалитись на місці. 

— Що сталося? — запитав він, поки ходив по кімнаті та щось шукав. 

— Схоже… Лейла перенервувала через мою репетицію з Граундом, — вимовила я нарешті. — Принаймні більше мені в голову не прийшло нічого розумнішого…

— Ти бачила її? — Вільям насупився, відкидаючись назад і складаючи руки на грудях. Його рухи були повільними, але точними, ніби він не дозволяв собі витрачати енергію даремно. — Така собі причина зачиняти когось з температурою у вбиральні. 

— Вона не знала про неї, — сказала я, намагаючись додати голосу байдужості. — Завтра поговорю  і поясню все. 

— Якщо це повториться ще раз, я виламаю всі замки у цьому домі та розформую групу до біса, — сказав він. В його голосі чулася щира роздратованість та праведна злість. — Мені не потрібні тут такі пристрасті. 

Він встав, залишивши мене сидіти наодинці з собою ж, і вийшов. Я думала, що це все, але через декілька хвилин він повернувся, тримаючи миску з водою, невеличкий рушник і таблетки.

— Випий, — він поклав пігулки в мою руку, а потім сів поруч. Гірка оболонка викликала легку нудоту. Я жадібно запила її стаканом води та звалилася назад на ліжко, заплющуючи очі. 

— Дякую…

Холодна тканина неочікувано торкнулася мого чола, змушуючи здивовано розплющити очі. Обличчя Вільяма було настільки близько, що я варто мені було трохи здійнятися і я б могла поцілувати його. Сильна рука з натиском ковзнула вниз до шиї, і я з жахом усвідомила, що була в одному спортивному топі та штанах. Серце забилося швидше, і я рефлекторно схопила його за зап’ястя.

— Що ти робиш? — запитала, нервово кусаючи губи.

— Збиваю твою температуру, поки ти не згоріла живцем, — буркнув він і вибагливо здійняв брови. 

— Вибач, — пробурмотіла я, відпустивши його руку, але відчуття його пальців на моїй шкірі залишилося занадто відчутним та обпікало не гірше язиків полум'я.

— Ти боїшся мене…? — ледь чутно запитав він, торкаючись ключиці. Я лише мовчки повернула обличчя до вікна за яким падав сніг.  — Хіба…

— Що? — не втрималась і все ж таки повернула обличчя назад натикаючись на гарячий погляд. 

— Хіба я не подобаюсь тобі? — почулося ледь гучніше, перехоплюючи моє дихання. 

— А схоже на те..? — не знала що відповісти йому, поки холодна вода стікала по моїх грудях. 

— Схоже, — впевнено видав він, зупиняючи свої пальці та прибираючи вологий рушник в сторону. — Дуже схоже на те… І я…я зовсім не розумію, чому це тебе настільки відштовхує від мене. 

— Тому що в мене температура і я думала, що ти людина з мого минулого, — викрутилась, знову відвертаючись до вікна. — Він був єдиною людиною, яку я могла б покохати колись. 

— Чому? — знервовано запитав чоловік, спираючись руками на край ліжка. 

— Тому що він врятував мене і я винна йому своє життя. 

— Це не кохання, Роуз. Це борг, — розчаровано промовив Вільям. — Думаєш, на боргах можна побудувати стосунки?