Розділ №13. Дурна підсвідомість

Як же цікаво влаштовані люди. Ми ніколи не знаємо, що насправді коїться в їхніх головах, аж доки не стає занадто пізно. Стоячи серед цієї зали, заповненої потом, втомою і виснаженими дівчатами, я вкотре переконалася в цьому. Після того як Даніель пішов, Вільям попередив команду, що сьогодні ми закінчимо трохи раніше, бо має прийти менеджер та зняти мірки на сценічні костюми. Потім тренування мала продовжити вже Лейла, як лідер нашої групи. Мені здавалося, що через почуте вона не зможе нормально провести прогін, але ж ні. Ці кілька годин виявилися важчими за весь ранок. Коли Віл пішов, почалося справжнє пекло і я зрозуміла, чому він обрав її за лідера. Вона була до біса дисциплінованою, чіткою та вимогливою. Варто було комусь одному запізнитися на секунду — ми починали спочатку, аж доки усе не було ідеально відточено. 

Після двох годин, я ладна була обійматися з холодною підлогою тільки б трохи вистигнути та відпочити якихось десять хвилин. Живіт викручувало через голод, в горлянці пересохло і хотілося жахливо пити. Так ще й вчорашній душ під крижаною водою дав про себе знати. Через всі ці зміни в розкладі я навіть не встигла нічого перекусити й тепер шкодувала, що в сумці було лише кілька енергетичних батончиків та солоний крекер. Наступного разу варто буде взяти з собою хоча б бутерброди. 

— Все, дівчата! — нарешті гукнула Лейла, розпускаючи своє вогняне волосся, яке спадало хвилею на плечі. Її голос пролунав, мов рятівна пісня. — Закінчили.

Ми звалилися на підлогу, ніби по команді та вимучено стали посміхатися. М’язи кричали від болю, спина прилипала до мокрої тканини футболки, а думки плуталися у нескінченному потоці: втекти, залишитися, чи просто впасти у сон прямо тут, на паркеті. Я спостерігала, як дівчата збирали речі. Їхні обличчя були напівсонними, рухи повільними, наче вони втомилися не лише фізично, але й душевно.

— Будеш іти, — промовила Лейла, надягаючи кофту. Її голос був спокійним, але в ньому не було ні краплі теплоти. — Вимкни світло.

— Добре, — відповіла я, витираючи піт із чола.

— І не забудь зачинити будинок магнітним ключем. Світло вимкнеться автоматично, — додала вона.

— Дякую, що сказала, — пробурмотіла я, зморено потерши лоба. Потім, на хвилі якоїсь незрозумілої інтуїції, запитала: — Ти… у нормі?

Лейла зупинилася і кинула на мене погляд поверх плеча. Від того, що я бачила зранку, не залишилося жодного спогаду і я вже сумнівалася, чи дійсно це була вона. Занадто багато мотивації працювати, забагато енергії, забагато…всього. 

— Так, усе чудово, — байдуже відповіла вона, повертаючись спиною.

Вона вийшла з кімнати, її кроки стихли за дверима. Зала залишилася порожньою, заповненою тільки запахом поту, парфумів і важкого повітря. Моє тіло ламало, а температура, схоже, знову піднялася. В голові гуло, як у закинутій печері. Я відчувала, як з кожним вдихом мене огортала слабкість. Але треба було залишитися — і хоча б записати трек на диктофон під який ми з Вільямом останній раз танцювали.  Сил не було взагалі ніяких, але я змусила себе піднятися і попрямувала до вбиральні. Потрібно було хоча б вмитися — холодна вода завжди допомагала впоратися з цим дурним станом. 

Світло у вбиральні було яскравим і безжальним. Дзеркало миттєво відбило моє виснажене обличчя: синці під очима, бліда, майже сіра шкіра, погляд, що наче випарував усю волю до життя. Я ввімкнула воду і спостерігала, як струмені падають у раковину, розбиваючись на тисячі крапель. Це було досить заспокійливо. Дивлячись на неї мені хотілося стати цими ж краплями й розбитись об раковину на цьому ж місці, або перетворитися на суцільний потік і знести ним все до біса. Здавалося, ніби це бажання було таким безмежним, що я зуміла проґавити момент, коли хтось провернув замок у дверях і вимкнув світло на коридорі. 

— Агов! Я ще тут! — гукнула я, схопившись за раковину. Мить — і світло у вбиральні теж погасло, залишаючи мене у тьмяних променях з невеличкого вікна під стелею. — Лейла?! 

Мій голос розчинився у шумі води, і я відчула, як всередині зароджується паніка. Я підбігла до дверей, але мене ніхто не чув. Не хотів чути. Скільки б я не кричала, не кликала на допомогу і не боялася. Тиша відчувалася мало фізично. Я навпомацки закрутила кран та спробувала закричати  знову, але у відповідь чулося лише тихе відлуння. Жодного кроку, жодного шепоту, жодного…жодного. Ніби…ніби все зникло і я знову залишилася одна. 

Час перетворився у в'язку пелену. Мої пальці нервово тремтіли, поки я сиділа під вікном, притулившись до стіни спиною. Я знала, хто мене зачинив. Знала чому. Але не могла нічого вдіяти. Телефон був у сумці. Вікно занадто маленьке і занадто високо, щоб я могла розбити його та вибратись. Зламати двері теж не вийшло б. Все, що мені залишалося —  скрутитися клубком на підлозі, намагаючись хоч якось збити жар. Але і цього не вдавалося. Було занадто погано. Занадто холодно. Тому я стягнула з себе футболку, залишаючись в спортивному топі, намочила крижаною водою і приклала до голови. В горлі застрягла нудота та дурна пирхота від якої я те і діло покашлювала. 

Чим довше я сиділа в темряві, тим більше мені здавалося, що я знову опинилася в тій дурній шафі. Не було жодної живої людини, яка б мене могла витягнути з неї. Жодного, на кого б я могла покластись. І того хлопчика з розмитих спогадів теж не було. У грудях почало стискатися серце. В голові  паморочилося і я закричала тільки щоб нагадати собі, що знаходилась не в шафі, а у вбиральні.Голос відбився від товстелезних стін, вдаряючись об барабанні перетинки. Я думала, що це допоможе мені сконцентруватися на реальності, але схоже дитяча травма яку я стільки часу намагалася перебороти, все ще не минула.

— Ні… Ні… — пробурмотіла я, схопившись за горло. 

Мені знову здавалося, що я знову в будинку. Полум’я, дим, крики, зачинені двері. Ноги заніміли, не даючи встати. Було так погано, що здавалося ніби я знову задихалася. Кожна клітина тіла просила про втечу, але я залишалася на місці, вражена власним страхом та втомою. Крик знову вирвався з горлянки, розбиваючись об стіни, як ті краплі води у раковині.