Розділ №13. Дурна підсвідомість

Як же цікаво влаштовані люди. Ми ніколи не знаємо, що насправді коїться в їхніх головах, аж доки не стає занадто пізно. Стоячи серед цієї зали, заповненої потом, втомою і виснаженими дівчатами, я вкотре переконалася в цьому. Після того як Даніель пішов, Вільям попередив команду, що сьогодні ми закінчимо трохи раніше, бо має прийти менеджер та зняти мірки на сценічні костюми. Потім тренування мала продовжити вже Лейла Вуд, як лідер нашої групи. 

Мені здавалося, що через почуте вона не зможе нормально провести прогін, але ж ні. Ці кілька годин виявилися  важчими за весь ранок.  Коли Віл пішов, почалося справжнє пекло і я зрозуміла, чому він обрав її за лідера. Вона була до біса дисциплінованою, чіткою та вимогливою. Варто було комусь одному запізнитися хоча б на секунду і ми починали спочатку, аж доки все не було ідеально відточено. 

Після двох годин такого знущання, я ладна була обійматися з холодною підлогою тільки б трохи вистигнути та відпочити якихось десять хвилин. Вчорашній душ під крижаною водою дав про себе знати. Живіт викручувало через голод, в горлянці пересохло і хотілося жахливо пити.  Через всі ці зміни в розкладі я навіть не встигла нічого перекусити й тепер шкодувала, що в сумці було лише кілька енергетичних батончиків та солоний крекер. Наступного разу варто буде взяти з собою хоча б бутерброди. 

— Все, дівчата! — нарешті гукнула Лейла, розпускаючи своє вогняне волосся, яке спало хвилею на плечі. Її голос пролунав, мов рятівна пісня. — Закінчили.

Ми ніби по команді звалилися на підлогу та вимучено стали посміхатися. М’язи викручувало від болю, спина прилипала до мокрої тканини футболки, а думки плуталися у нескінченному потоці: втекти, залишитися, чи просто впасти у сплячку прямо тут, на паркеті. Я спостерігала, як дівчата збирали речі. Їхні обличчя були напівсонними, рухи повільними, наче вони втомилися не лише фізично, але й душевно.

— Будеш іти — вимкни світло, — спокійно промовила Лейла, надягаючи кофту. 

— Добре, — відповіла я, витираючи піт із чола.

— І не забудь зачинити будинок магнітним ключем. Світло вимкнеться автоматично, — додала вона.

— Дякую, що сказала, — пробурмотіла я, зморено потерши лоба. Потім, на хвилі якоїсь незрозумілої інтуїції, запитала: — Ти… у нормі?

Лейла зупинилася і кинула на мене погляд поверх плеча. Від того, що я бачила зранку, не залишилося жодного спогаду і я вже сумнівалася, чи дійсно це була вона. Занадто багато мотивації працювати, забагато енергії, забагато…всього. 

— Так, усе чудово, — байдуже відповіла вона, повертаючись до мене спиною.

Дівчина вийшла з кімнати й невдовзі дзвінкі кроки стихли за дверима. Зала залишилася порожньою, заповненою тільки запахом поту, парфумів і важкого повітря. Моє тіло ламало, а температура, схоже, знову піднялася. В голові гуло, як у закинутій печері. Я відчувала, як з кожним подихом мене огортала слабкість. Але треба було залишитися і хоча б записати трек на диктофон під який ми з Вільямом останній раз танцювали.  Сил не було взагалі ніяких, але я змусила себе піднятися і попрямувала до вбиральні. Потрібно було хоча б вмитися — холодна вода завжди допомагала впоратися з цим дурним станом. 

Світло у вбиральні було яскравим і безжальним. Дзеркало миттєво відбило моє виснажене обличчя: синці під очима, бліда, майже сіра шкіра, замучений погляд. Я ввімкнула воду й стала дивитися, як струмені падали у раковину, розбиваючись на тисячі крапель. Мені хотілося стати цими ж краплями й розбитись об раковину на цьому ж місці, або перетворитися на суцільний потік і знести ним все до біса. Здавалося, ніби це бажання було таким безмежним, що я зуміла проґавити момент, коли хтось провернув замок у дверях і вимкнув світло на коридорі. 

— Агов! Я ще тут! — гукнула я, схопившись за край. Мить — і світло у вбиральні теж погасло, залишаючи мене у тьмяних променях з невеличкого вікна під стелею. — Лейла?! 

Мій голос розчинився у шумі води, і я відчула, як всередині стала зароджуватися паніка. Я підбігла до дверей, але мене ніхто не чув. Не хотів чути. Скільки б я не кричала, не кликала на допомогу і не шукала вихід. Тиша відчувалася мало не фізично. Я навпомацки закрутила кран та спробувала закричати  знову, але у відповідь чулося лише тихе відлуння. Жодного кроку, жодного шепоту, жодного…жодного. Ніби…ніби все це зникло і я знову залишилася одна. 

Час перетворився у в'язку пелену. Мої пальці нервово тремтіли, поки я сиділа під вікном, притулившись до стіни спиною. Я знала, хто мене зачинив. Знала чому. Але не могла нічого вдіяти. Телефон був у сумці. Вікно занадто маленьке і знаходилось занадто високо, щоб я могла розбити його та вибратись. Зламати двері теж не вийшло б. Все, що мені залишалося —  скрутитися клубком на підлозі, намагаючись хоч якось збити жар. Але і це не вдавалося. Було занадто погано. Занадто холодно. Тому я стягнула з себе футболку, залишаючись в спортивному топі, намочила її крижаною водою і приклала до голови. В горлі застрягла нудота та дурна пирхота від якої я те і діло покашлювала. 

Чим довше я сиділа в темряві, тим більше мені здавалося, що я знову опинилася в тій дурній шафі. Не було жодної живої людини, яка б мене могла витягнути з неї. Жодного, на кого б я могла покластись. І того хлопчика з розмитих спогадів теж не було. У грудях почало стискатися серце. В голові  паморочилося і я закричала тільки для того, щоб нагадати собі, що знаходилась не в шафі, а у вбиральні. Голос відбився від товстелезних стін, вдаряючись об барабанні перетинки. Я думала, що це допоможе мені сконцентруватися на реальності, але схоже дитяча травма яку я стільки часу намагалася перебороти, все ще не минула.

— Ні… Ні… — пробурмотіла я, схопившись за горло. 

Мені знову ввижалося, що я в цьому ж будинку. Полум’я, дим, крики, зачинені двері. Ноги заніміли, не даючи встати. Було так погано, що здавалося ніби я знову задихалася. Кожна клітина тіла просила про втечу, але я залишалася на місці, вражена власним страхом та втомою. Крик знову вирвався з горлянки, розбиваючись об стіни, як ті краплі води у раковині.