Розділ №12. Моє особисте пекло

Похмурий світанок пробирався під шкіру липким потом та жаром. Ніччю в мене  піднялася температура й тому на ранок  я почувалася ще більше розчавленою ніж вчора. Самотня студія повільно заливалася м’яким світлом від ламп, поки я скидала з себе куртку з сумкою та перевдягалася у роздягалці. За вікном падав густими пластівцями вологий сніг, створюючи відчуття затишку, змішане зі смутком і втомою. Я мовчки увійшла до зали, стискаючи в руках пакет зі складеним одягом. Біля дзеркал вже стояв такий самий насуплений Вільям, намагаючись прокинутись та розім'ятись перед тренуванням. Почувши, як за мною зачинилися двері, він нервово обернувся, зустрічаючись зі мною поглядом та ледве зумів здійняти край губ в секундній посмішці.

— Привіт, — вичавив з себе, перш ніж зробити кілька кроків назустріч.  — Як ти себе почуваєш? 

Його запитання пролунало з такою турботою, що мені на якусь мить навіть захотілося  сказати правду. Але за цією правдою виникли б розпитування про те, що я не хотіла згадувати знову. Тому я просто проігнорувала питання і поклала пакет коло стіни.

— Дякую за одяг,  — промовила, починаючи розминатися. В приміщенні повисла холодна тиша. Вона огортала простір чимось непомітним, в'язким, липким. І я навіть не відразу помітила, як за цими рухами переді мною з'явився чоловік і швидко торкнувся мого лоба. — Що ти робиш…?

Вільям похилитав розчаровано головою, поки я дивилася на нього як загнаний звір. Якимось дивовижним чином він помічав більше, ніж я хотіла йому  показати й це трохи дратувало. Мене завжди лякали люди, які могли без ножа залізти в мою голову і промовити те, що я не могла промовити сама. Хай то психолог з лікарні, Джил чи  хтось, кого я навіть не знала. 

— В тебе була температура? — запитав він проникаючи під шкіру цією ніжністю. — Я приніс таблетки про всяк випадок. Хочеш?

— Не треба, все нормально, — відсахнулася від гарячої долоні, яка мало не торкнулася моєї щоки. Міцні пальці розчаровано стиснулись в кулак і опустилися.  — Краще давай танцювати. Часу обмаль… Невдовзі прийдуть дівчата…

— Думаєш, від музики тобі стане легше…? — іронічно здійняв він брову, складаючи руки на грудях. — У мене не настільки всесильні руки, щоб зцілювати людей. 

— Зате язик чудово справляється з цією задачею. Підійме з могили кого завгодно, — буркнула, копіюючи його манеру.

— Боюсь ти не оціниш, якщо я зараз лікуватиму тебе своїм язиком, — з іронією зауважив він. — Давай обійдемося сьогодні пальцями...

На моїх губах застигла  посмішка і я стала в точку, очікуючи початку репетиції. Вільям, не розділяючи мого прагнення добити себе, похилитав головою і натиснув на колонці кнопку. Гучна музика заповнила приміщення сильними басами. Такими  ж сильними та п'янкими, як і сам чоловік.  Гарячі руки ненароком ковзнули по моєму плечу, м’яко направляючи вперед. Крок за кроком, рух за рухом, він був моєю тінню, яка миттєво повторювала за мною танець та невловимо доповнювала його. Кожен випад, кожне сповільнення та різкий поштовх... Він настільки відчував мене, що в голові промайнула дурна думка — його коханки мали б божеволіти від такої здатності пробиратись під шкіру. Від подібної чутливості пальців та...

— Подобається...? — почувся шепіт над вухом, перш ніж до моєї спини торкнулись гарячі груди, притискаючи впритул. По шкірі  промайнула хвиля холоду й до чортиків захотілося бути ще ближче, лиш би зігрітися.

— Що...? — тихо перепитала, перш ніж відсторонитися і з жалем прикусити губи. — Я люблю танцювати. Це схоже на спробу вдихнути повітря перед тим як впасти у товщу води та захлинутися.  

— Не раджу... — вимовив Вільям перш ніж наблизитись впритул та м'яко перехопити рукою мою спину. А потім посунувся до самого обличчя і не відриваючи очей від моїх скусаних губ прошепотів. — Інакше мені доведеться робити тобі штучне дихання.

Двері зали раптово відчинилися, змушуючи нас відсунутись один від одного. Музика все ще грала на фоні, пробираючи до комах на шкірі. А, можливо, мене просто морозило від температури та неочікуваної близькості. Від того, що я втратила пильність і підпустила його до себе  настільки близько, що тепер мала боротися зі своїми дурними почуттями. І якби ж лише зі своїми. Дивлячись у чорну безодню в очах Вільяма, я розуміла, що він теж щось відчував до мене. Щось таке ж глибоке, як і пітьма в його погляді.

Гучна музика раптово закінчилася, залишаючи нас наодинці з Даніелем, який повільно плескав у долоні, поки заходив усередину.  Його усмішка була такою ж іронічною, як і завжди, але в  очах блищало звірине збудження. Таке ж липке і солодке, як розплавлена тканина, котра в'їдалася під час пожежі мало не до кісток. Від неї хотілося швидше позбутися, але якщо поспішити, можна було зірвати її разом зі шкірою.

— Навіть не думав, що ти настільки талановита, — сказав він, підходячи ближче та залишаючи лишні речі під стінкою. — З нас би вийшла чудова пара.

Від солодощавої інтонації Дана захотілося випити подвійне еспресо без цукру, тільки б перебити цей дурний присмак.

— Танцюйте, я сходжу за кавою, — сказав Вільям, роздратовано стискаючи кулаки та виходячи за двері.

Даніель переможно посміхнувся ще ширше й підійшов до мене. Його рухи були настільки впевненими, що межували з грубістю.  Дотики були настільки сильними, вибагливими та грубими, ніби він мав справу не з партнеркою, а зі шматком м'яса. Його не цікавили мої почуття. Не цікавили мої слова. Він просто повторював наспіх завчені комбінації, як робот. 

Там, де Вільям був ніжним, Даніель був жорстким. Його рухи були різкими, емоційно порожніми. Він не намагався почути музику, лише виконував одне і те ж як заведена машина. Скільки б я не  намагалася пристосуватися до нього — ніяк не виходило. Коли він вкотре схопив мене за стегно, впиваючись пальцями в шкіру,  я ледь встигнула  прикусити губу замість того, щоб вилаятися на чому світ стоїть. Але, схоже, терпець увірвався не лише мені.