Розділ №11. Дурне марево

Коли я повернулася додому, за вікном вже стояла темна та холодна ніч. Вона викликала в мене дурне відчуття чогось невідворотного та безжального. Ніби цей сніг міг видати в мені злочинця, яким мені хотілося стати. Ніби…на білій пелені було б краще видно відтиск моїх ніг і люди прослідкували б за цими слідами до самого дому. Я втомлено поставила пакет на стілець у вітальні й підійшла до вікна. Вітер за вікном здіймав сніг, закручуючи його в танок, схожий на той, який я бачила у Вільяма на горищі. Але замість спокою я відчула, як усередині наростала тривога. Запах диму, смак крові й горілого раптом повернули мене туди, у той день, який назавжди змінив моє життя.

Перед моїми очима знову спалахнув вогонь. Він шаленів, пожираючи все на своєму шляху. Полум’я танцювало вздовж стін, перекидаючись на дерев’яні балки, меблі, картини. Мій крик зливався з тріском палаючого дерева й гуркотом від полум'я. Я сиділа в чорній шафі, прикривши долонею рота  й затяжно кашляла. Їдкий дим виїдав очі, роз'їдав легені та отруював мене з кожним поштовхом серця. Я з усіх сил намагалася штовхати дверцята, але вони були міцно зв'язані.  Я продовжувала кричати, скільки вистачало сил, аж доки краватка раптово не спорснула з ручок і в шафу не потрапило світло. 

Переді мною стояв зляканий хлопчик з лицем замазаним попелом. Він мерщій схопив мене за руку та сильно потягнув на себе, аж поки я не впала в його обійми. Низький голос щось говорив мені на вухо, але я не могла розібрати ні слова. У вухах нестерпно дзвеніло від нервів і здавалося, що я от-от впаду. Погляд впав на підлогу, де мав лежати батько, але його там не було. 

— Ходімо, — вимовив хлопець і потягнув мене між задимлених стін до сходів на перший поверх. 

Він йшов першим, навіть не оглядаючись на мене. Просто нервово оглядався по сторонах, в надії що десь тут будуть пожежники чи ще хтось із дорослих, але я знала, що допомоги не було звідки чекати. Раптом, коли ми стали спускатись сходами, почувся гучний тріск і перш ніж я встигла усвідомити, що сталося, на мене звалилася одна із дерев'яних  балок, придавлюючи до підлоги. 

Мій рот наповнився смаком крові й попелу. Я спробувала поворухнутися, але біль був настільки гострим, що я навіть не встигла  закричати. Перед очима миттєво потемніло, і єдине, що я встигла побачити, перш ніж знепритомніти, — це чорні очі напроти. Вони світилися страхом, жахом і відчаєм… Таким страшним відчаєм, що я була рада знепритомніти й не бачити того болю. 

Я різко повернулася до реальності, відчуваючи, як мої груди важко здіймаються. Перед очима все ще мерехтіли спалахи полум’я, і я на мить не могла зрозуміти, де знаходжуся. Але запах  речей Вільяма, які я тримала в руках, повернув мене до теперішнього. Стиснувши губи, щоб не заплакати, я змусила себе піднятися й підійти до дзеркала, повільно стягуючи з себе чужу футболку. Решта одягу теж впала на підлогу, залишаючи мене перед дзеркалом у самій білизні. Після хвилинної паузи я нервово повернулася до нього спиною й поглянула на своє відображення через плече.

Десь там, на кістлявій спині виднівся великий шрам від опіку. Він розтягувався майже на всю праву сторону. Потворний, нерівний, багровий — він нагадував мені про той день й про те, що я ніколи не зможу його забути. Мої пальці ледь відчутно провели вздовж краю і  від цього фантомного болю захотілося кричати. Але замість цього я як завжди закусила губу, відчуваючи металічний присмак крові. 

Раптовий звук вібрації змусив мене здригнутися. Я підняла телефон зі столика, і мій погляд упав на повідомлення:

«Вибач, якщо я щось зробив не так. Сподіваюся, ти нормально дісталася додому. Випий щось гаряче перед сном, щоб не застудитися» — писав Вільям.

«Все нормально. Дякую за одяг» — надрукувала йому у відповідь.

«Завтра репетиція буде на годину раніше. Потрібно, щоб ти прогнала танець з цим бовдуром. Ще раз вибач, якщо зіпсував тобі вечір. Теплої ночі тобі…»

Екран повільно згас, залишаючи мене наодинці з думками. Десь в історії виднілися непрочитані повідомлення від Джил, але сил читати їх в мене не було. Все, що я змогла з себе ще вичавити сьогодні — швидко запарити вермішель, скласти на завтра речі Вільяма і рухнути  виснажено в ліжко під м'яку ковдру.  Її тепло огортало мене, створюючи ілюзію захищеності, якої мені так не вистачало. Але навіть під цим затишним коконом здавалося, що я досі горіла. Спітніле тіло було напружене, ніби після марафону, поки думки кружляли, змушуючи серце битись частіше.

Я заплющила очі, намагаючись вигнати з голови всі тривоги. Переді мною знову сплив образ Вільяма, танцюючого під низький біт. Кожен його рух був сповнений сили й одночасно неймовірної грації. Міцне тіло рухалося в такт музиці, переливаючись та вдаряючись ніби окремий інструмент. Згадалося як він підійшов впритул, як його велика рука ковзнула до моєї талії, впевнено й м’яко притягуючи до себе. 

Мої очі повільно розплющились, втупившись у стелю. Від цього спогаду стало душно, і я раптом усвідомила, що моя долоня досі лежала там,  де ще нещодавно торкався він. Здавалося, ніби тепло від його пальців залишилося на моїй шкірі, проникаючи глибше, аж до самого серця. Але насправді це все було лише самообманом моєї підсвідомості. Дурним маревом, яке не мало нічого спільного із реальністю.