Розділ №11. Дурне марево

Коли я повернулася додому, за вікном вже стояла темна та холодна ніч. Вона викликала в мене дурне відчуття чогось невідворотного та безжального. Ніби цей сніг міг видати в мені злочинця, яким мені хотілося стати. Ніби…на білій пелені було б краще видно відтиск моїх ніг і люди прослідкували б за цими слідами до самого дому. Я втомлено поставила пакет на стілець у вітальні й підійшла до вікна. Вітер здіймав сніжинки, закручуючи їх в танок, схожий на той, який я бачила у Вільяма на горищі. Але замість спокою я відчувала, як усередині наростала тривога. Запах диму, смак крові й горілого раптом повернули мене у той день, який назавжди спотворив реальність.

Перед моїми очима знову спалахнув вогонь. Він шаленів, поглинаючи все на своєму шляху. Полум’я танцювало вздовж стін, перекидаючись на дерев’яні балки, меблі, картини. Мій крик зливався з тріском обпаленого дерева й гуркотом від полум'я. Я сиділа в чорній шафі, прикривши долонею рота  й затяжно кашляла. Їдкий дим виїдав очі, роз'їдав легені та отруював мене з кожним поштовхом серця. Я з усіх сил намагалася штовхати дверцята, але вони були міцно зв'язані й майже не піддавалися натиску.  

Я продовжувала кричати, скільки вистачало сил, аж доки краватка раптово не спорснула з ручок і яскраве світло не потрапило у простір.  Переді мною стояв високий наляканий хлопчик з лицем замазаним попелом. Він мерщій схопив мене за руку та сильно потягнув на себе, аж поки я не впала в його обійми. Низький голос щось говорив мені на вухо, але я не могла розібрати ні слова. У вухах нестерпно дзвеніло від нервів і здавалося, що я от-от впаду. Погляд опустився на підлогу, де мав лежати мій батько, але його там не було. 

— Ходімо, — вимовив хлопець і потягнув мене між задимлених стін до сходів на перший поверх. 

Він йшов першим, навіть не оглядаючись на мене. Просто нервово хилитав головою по сторонах, в надії, що десь тут будуть пожежники чи ще хтось із дорослих, але я знала, що допомоги не було звідки чекати. Скоріш за все, вони все підлаштували так, щоб це місце згоріло дотла ще задовго до того, як хтось приїде. Принаймні все виглядало саме так. Пожежа занадто швидко набирала сили, ніби хтось розлив по підлозі бензин. І коли ми стали спускатись сходами, почувся гучний тріск. Перш ніж я встигла усвідомити, що сталося, на мене звалилася одна із дерев'яних  балок, збиваючи з ніг та придавлюючи до підлоги. 

Мій рот наповнився присмаком крові й попелу. Я спробувала поворухнутися, але біль був настільки гострим, що я навіть не встигла  закричати. Перед очима миттєво потемніло, і єдине, що я зуміла побачити, перш ніж знепритомніти, — це чорні очі навпроти. Вони світилися страхом, жахом і відчаєм… Таким страшним відчаєм, що я була рада знепритомніти й не бачити того болю…

Я різко повернулася до реальності, відчуваючи, як мої груди важко здіймаються. Перед очима все ще мерехтіли спалахи полум’я, і якусь мить я не могла зрозуміти, де знаходилась — в старій студії чи вдома. Аж поки погляд не опустився на речі Вільяма, які я тримала в руках. В голові нестерпно гуділо від нервів та болю. Стиснувши губи, щоб не заплакати, я змусила себе піднятися й підійти до дзеркала, повільно стягуючи з тіла чужу футболку. Решта одягу теж впала на підлогу, залишаючи мене перед дзеркалом у спідній білизні. 

Після хвилинної паузи я нервово повернулася до нього спиною й поглянула на своє відображення через плече. Десь там, на кістлявій спині, виднівся великий шрам від опіку. Він тягнувся майже на всю праву сторону лопатки. Потворний, нерівний, багровий — він нагадував мені про той день й про те, що я ніколи не зможу його забути. Пальці ледь відчутно провели вздовж краю і  від цього фантомного болю захотілося кричати. Але замість цього, я як завжди закусила губу, відчуваючи металічний присмак крові. 

Раптовий звук вібрації змусив мене здригнутися. Я підняла телефон зі столика, і мій погляд упав на повідомлення:

«Вибач, якщо я щось зробив не так. Сподіваюся, ти нормально дісталася додому. Випий щось гаряче перед сном, щоб не застудитися» — писав Вільям.

«Все нормально. Дякую за одяг» — надрукувала йому у відповідь.

«Завтра репетиція буде на годину раніше. Потрібно, щоб ти прогнала танець з цим бовдуром. Ще раз вибач, якщо зіпсував тобі вечір. Теплої ночі…»

Екран повільно згас, залишаючи мене наодинці з думками. Десь в історії виднілися непрочитані повідомлення від Джил, але сил читати їх в мене не було. Все, що я змогла з себе ще вичавити сьогодні — швидко запарити вермішель, скласти на завтра речі Віла і  виснажено звалитися в ліжко під м'яку ковдру.  Її тепло огортало мене, створюючи ілюзію захищеності, якої мені так не вистачало. Але навіть під цим затишним коконом здавалося, що я досі горіла. Спітніле тіло було напружене, ніби після марафону, поки думки кружляли, змушуючи серце битись частіше.

Я заплющила очі, намагаючись вигнати з голови всі тривоги. Переді мною знову сплив образ Вільяма, який ще зовсім нещодавно  танцював під низький біт. Кожен його рух був сповнений сили й одночасно неймовірної грації. Міцне тіло рухалося в такт музиці, наслідуючи, відчуваючи, ніби окремий інструмент. Згадалося як він підійшов впритул, як його велика рука ковзнула до моєї талії, впевнено й м’яко притягуючи до себе. 

Мої очі повільно розплющились, втупившись у стелю з сотнями вирізок з газет. Від дурного спогаду стало душно, і я раптом усвідомила, що моя долоня досі лежала там,  де ще нещодавно торкався він. Здавалося, ніби тепло від його пальців залишилося на моїй шкірі, проникаючи глибоко, аж до самого серця. Але насправді це все було лише самообманом моєї підсвідомості. Порожнім маревом, яке не мало нічого спільного із реальністю.