Розділ №10. Холодні спогади

Глибокі чорні очі світилися ніби нічне небо, закутане в сталеві обійми. Десь збоку лилася крижана вода, пронизуючи мене наскрізь, поки ми дивилися один одному у вічі та відчували страшенну напругу в повітрі. Я тремтіла, не здатна вимовити й слова. Здавалося, варто видати хоча б звук, й щось всередині мене обірветься і я остаточно з'їзду з глузду. Можливо тому мені було так важко дивитись, як Вільям зробив до мене перші кроки, ніби отямившись від марева. Як він підійшов впритул, опустив погляд і став переді мною на коліна. Його пальці впевнено торкнулися стояка, повертаючи вентиль. Вода миттєво перестала литись і все повернулося на свої місця. 

Великі краплі стікали з мого волосся, повільно ковзаючи по шиї й плечах. Холод проникав у кожну клітину, доки я нервово кусала губи не знаючи куди себе подіти. Я не могла змусити себе рухатися, бо рухатись не було куди. На вулиці набирала обертів зима і мінусова температура морозила і в теплому одязі — не те що в мокрому. І через цю розгубленість, хотілося провалитися на місці. 

Вільям підвівся з колін, не зводячи очей з моїх губ. У його погляді було щось незбагненне — тривога, ніжність, бажання. Моя мокра футболка, що прилипла до тіла, здається, привертала його увагу більше, ніж він хотів собі зізнатися. Сила, яку він докладав для того, щоб не подивитись нижче, вартувала йому стиснутих кулаків, напружених вилиць та важкого дихання. 

— Ходімо, — сказав він тихо. 

Його голос прозвучав так низько, що я не змогла стулити думок до купи. Просто дивилась як він узяв мене за руку, і йшла слідом коридорами, потім сходами, аж доки зрештою не піднялися на другий поверх. Його гаряча долоня міцно тримала мене, ніби боячись, що я можу втекти швидше, ніж ми дійдемо. Коли він штовхнув останні важкі двері на нашому шляху,  ми опинилися на горищі де я провела кращі роки свого дитинства. 

Напівпорожня кімната зустріла мене спокоєм і теплом. У центрі стояв старий потертий диван зі шкіри. Він нагадував той самий диван у кабінеті мого батька, на якому я засинала в дитинстві, коли батько затримувався зі справами. З боку стояв грубий і масивний робочий стіл з темного дуба. Невеличка шафа з одягом, розкиданим повсюди. Гітара. Старенький синтезатор і ноутбук.  Але найбільше мене вразило панорамне вікно, яке відкривало вид на заметіль. Десь там, вдалині, кружляв великий лапатий сніг і розбивався об поверхню замерзлого озера. Я зачаровано підійшла до вікна, затамувавши подих. Вид здався мені настільки знайомим, що в серці прокинулася ностальгія. Щось у цьому пейзажі нагадувало про ті дні, коли світ здавався простим і безпечним, коли я була дитиною й ще вірила, що існує справедливість.

— Подобається? — запитав чоловік, дістаючи з шафи спортивні штани та кофту. — Один з найкращих краєвидів на місто. 

— Подобається, — коротко відповіла все ще зникаючи у своїх спогадах. Вільям підійшов ближче,  простягнув мені одяг та посміхнувся.

— Переодягнися, поки не простудилася, — сказав він, майже шепочучи, ніби боявся злякати мене. — Я буду за дверима. Покличеш. 

Він узяв інший комплект з рушником для себе й вийшов, залишаючи мене одну. Мокра футболка вже холодила шкіру, тому я швидко стягнула її через голову. Пальці тремтіли, коли я витирала тіло рушником, намагаючись повернути тепло. Взявши в долоні речі, мого носа торкнувся знайомий запах парфумів. Чорна футболка пахла Вільямом. Чимось міцним, гірким, корицею та кавою. Цей аромат навіював мені дивні почуття, але я за старою звичкою швидко відмахнулася від них.  

Закінчивши з одягом, я підійшла до вікна, притиснувши долоні до скла. Воно було прохолодним, але краєвид за ним змушував забути про все. Снігопад, озеро, далекі вогні… Це була зимова казка, яка ожила переді мною. Подумалось, що якби тато був би живий, ми б і досі жили в цьому будиночку та зустрічали б разом свята. 

— Можна? — запитав Вільям за дверима, і я здригнулася.

— Так, заходь, — відповіла я, обертаючись до нього.

Він увійшов із двома чашками гарячої кави. Пряний аромат заполонив кімнату, викликаючи ще більше ностальгії. Він протягнув мені одну чашку, і наші пальці ледь торкнулися. Цей дотик викликав у мені легке хвилювання.

— Дякую, — сказала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Вільям сів на диван і жестом запросив мене сісти поруч. Я вагалася лише мить, перш ніж опуститися біля нього. Відстань між нами була незначною, але кожна секунда в цьому затишному просторі здавалася майже нереальною.

— Гарне місце… — вимовила, намагаючись знайти слова. 

— Це мій дім, — раптом відповів він, і я здивовано глянула на нього.

— Твій дім…? — шоковано повторила я.

— Я живу тут, — він кивнув, все ще дивлячись на панорамне вікно. — Це горище й студія — усе, що я маю. Місце, де я можу бути собою.

У його словах була якась щемлива простота, яка змусила мене відчути себе частиною його світу. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, як він бачив цей простір. Але в очах, які зараз світилися теплом, я бачила лише те, чого не наважувалася вимовити вголос. Тому мовчки  тримала чашку і сьорбала. Її тепло повільно розтікалося по моїх руках, наче заспокоюючи нерви після всього, що сталося. Я сиділа біля панорамного вікна, вдивляючись у снігову заметіль, і вперше за довгий час відчувала дивний спокій. Ніби все довкола, включно з хуртовиною, стало частиною цього затишного світу.

— Тобі все ще личить мій одяг, — раптом промовив Вільям, порушуючи тишу. — Ще трохи, і приватизуєш усю шафу.

Я подивилася на нього через край чашки, дозволяючи собі легку посмішку.

— Завтра поверну тобі одяг. Дякую, що нагадав. 

— Можеш залишити собі. Із задоволенням подивлюсь як на тобі сидить моя улюблена кофта. 

Я відвернулася, вдивляючись у далеке озеро, яке поступово зникало за завісою снігу. Зима завжди пробуджувала у мені спогади. Серце по дурному щеміло, коли в голові раптом з'явився інший зимовий вечір, багато років тому. Тоді, в дитинстві, я стояла на цьому ж місці біля вікна з сином татової колеги. Він був на кілька років старшим, і ми часто гралися разом, коли я гостювала у тітки Лойс. У той день ми малювали пальцями на запітнілому склі — сніжинки які потім танули під нашим подихом.