Розділ №9. Ілюзія згоди

Весь наступний тиждень пролетів, ніби в мареві. Сніг продовжував падати, замітаючи вулиці безжалісними кучугурами. Холодний вітер за вікном танцював завірюхою, поки я запам'ятовувала постановки. Кожен мій день починався і закінчувався репетиціями. Навіть вдома, я вмикала записані на диктофон треки та відточувала шматки хореографії, щоб якомога швидше наздогнати дівчат. Кожна з нас розуміла, що часу лишилося обмаль та викладалась на повну силу. 

А от Граунд ніби й не думав про виступ… За весь цей час, він жодного разу не доєднався до репетиції, навіть просто не зайшов перевірити чи ми хоч щось робимо. Кожен раз замість нього в центрі стояв Вільям і мені інколи здавалося, що це він готувався до виступу, а не Даніель. І якщо ситуацію зі старими хореографіями я ще розуміла, вони танцювали її сотню разів, то новий трек мене непокоїв. Як він мав вивчити його…? Коли? На що розраховував цей самовпевнений покидьок, ігноруючи нас?

Сьогоднішній вечір не відрізнявся від інших нічим особливим. Репетиція закінчилася пізно, а почалася як завжди рано. У приміщенні пахло потом і гарячим повітрям, перенасиченим ароматом парфумів. Вікно раптово заклинило і ми не змогли відкрити його на провітрювання, тому довелося паритись в спеці весь день та крадькома хапати морозне повітря на перервах. Тому коли тренування скінчилося, всі були щасливі нарешті вибратись із цього місця. Дівчата радісно збирали свої речі та стомлено перекидалися виснаженими поглядами. Вільям підняв руку, привертаючи нашу увагу і всі, як по команді, повернули до нього свої обличчя. 

— Мені потрібен хтось один, щоб допомогти поставити нову хореографію, — сказав він, проводячи рукою по мокрому волоссю.

Дівчата перезирнулися, шукаючи на кого скинути цю відповідальність. Їхні погляди поволі змістилися на мене. Вони знали, що я все одно залишалася після кожного тренування, щоб відточити рухи. Тому  одноголосно назвали моє ім'я, побажали вдало провести час та швидко втекли із зали, залишаючи нас наодинці. Я мовчки зітхнула. Не те щоб це мене засмучувало, просто у студії було занадто спекотно. 

— Схоже, вони все вирішили за тебе, — байдуже  зауважив Вільям, стоячи біля колонок. 

— Ти знав, що так і буде, — байдуже мовила перш ніж потягнутися. — Міг би й не питати.

— Міг, — не став відпиратися чоловік. — Але так є принаймні ілюзія того, що ти сама погодилась. Могла б і піти  з ними.

— Могла, — не стала заперечувати. — Можливо мені просто хотілося залишитись з тут сьогодні…  Так що за нова хореографія? 

— В цього бовдура невдовзі має бути дует з однією відомою співачкою.  Їх графіки зайняті, тому потрібно зняти відео, щоб вони могли тренуватися окремо, — став пояснювати Вільям. — Плюс, треба буде, щоб ти кілька разів прогнала танець з ним, аби він не налажав на виступі. 

— І таке буває? — здивовано здійняла брову, не в змозі згадати подібне на записах. 

— Постійно. Дівчата просто вміло витягують подібні ситуації на собі. Тому якщо цей восьминіг знову налажає — викручуйся так, щоб не виглядало, ніби це твоя провина.

Я кивнула, не бажаючи далі обговорювати цю дурну тему. Вільям з вдячністю хилитнув головою та потягнувся пальцями до футболки, здіймаючи її вгору. З-під чорної тканини показався рельєфний прес, приковуючи до себе увагу. Його погляд зачепився за мене, й він завмер, ніби згадавши щось:

— Не проти якщо я зніму її? Майстер обіцяв увечері полагодити вікно, але ще не прийшов, — запитав він, дивлячись на мене з якимось інтересом. — Не маю чим дихати.

— Не проти, — відповіла, здіймаючись на ноги. — Могла б, здерла з себе шкіру зараз…Дихати дійсно немає чим.

Вільям втомлено потягнувся до краю своєї футболки та повільно зняв її. На мить я втратила дар мови. Переді мною з’явився спокусливий торс — рельєфні м’язи, наче виточені каменем, шкіра, що блищала від поту, і величезне татуювання... Вся його спина була прикрашена величезним малюнком крил, які розгорталися по всій довжині. Це виглядало неймовірно красиво й водночас хижо. Я намагалася відвести погляд, але так і не змогла цього зробити. Хотілося провести кінчиками пальців по них, відчути та…побачити їх під час танцю. 

А от Вільям, здається, не помічав мого занепокоєння. Він опустився нижче вмикаючи музику, і в повітрі зазвучала та сама пісня яку увімкнули на прослуховуванні, зміксована ще з однією потужним басом. Моє серце, яке і до того зривалося шаленим ритмом, цього разу взагалі перехопило. Ніби у вповільненому кадрі він протягнув мені долоню та притягнув ближче до дзеркала, стискаючи за талію в обіймах. На шкірі виступили сироти, змушуючи концентруватися на гарячих пальцях замість пояснень.

Ми почали з базових рухів. Він — показував, а я — повторювала. Спочатку все здавалося звичним: крок, поворот, вигин. Але чим більше ми входили в ритм, тим більше відчувалася напруга між нами, яка до всього підігрівалася його голим торсом та спокусливими ударами в музиці. Кожен рух нагадував гру, яка балансувала на межі дозволеного. Вільям ступав, мов хижак — впевнено та спокусливо. Його рухи були плавними, але водночас гострими. Кожен крок випромінював контроль якого мені бракувало. Все, що я могла в цей самий момент —  слідувати за ним, поки наші тіла зливалися в єдиному ритмі.

Гарячі руки ледь відчутно торкалися моїх. Кожен випадковий дотик, кожен навмисний дотик чітко знав своє призначення та мету. Ми танцювали навколо один одного, не відводячи поглядів. Крок за кроком, поштовх за поштовхом, хвиля за хвилею. Знову і знову, чуючи одні й ті ж слова, одні й ті ж мотиви, одну і ту ж саму пісню. Але кожен новий раз, ніби поглиблюючись у свої власні емоції. Посилюючи зв'язок, який зав'язався між нами. І коли музика черговий раз стихла, ми обоє завмерли збудженими до чортиків, мокрими від поту та... виснаженими. 

— Дякую, що залишилася, — сказав він, сідаючи на підлогу та жадібно ковтаючи повітря. — Не думаю, що хтось з дівчат міг би відчути цей танець краще за тебе.