Розділ №8. Жива легенда

Вологий сніг торкався мого обличчя, залишаючи після себе крижаний слід. Він м'яко осідав на віях, змушуючи моргати частіше, і здавався нестерпно важким. Маленькі крижинки танули, стікаючи вниз, як сльози, що я вже давно не дозволяла собі проливати. Сльози — це слабкість, а слабкість була для мене недозволеною розкішшю. І я навіть не пам’ятала, коли востаннє давала собі відчути її. Кожен мій день останніх років був спрямований на боротьбу. Тренування, нічні роздуми, пошуки інформації, що могла б стати моєю зброєю. Я прагнула стати сильнішою, жорсткішою, холоднішою. Тією, яка ніколи не відведе погляду, хто б не стояв перед нею. Яка ніколи не дозволить завдати удару по собі. Не дозволить знову спалити себе чи замкнути в старій шафі. Але тепер, коли я дивилася під ноги, на свої сліди в снігу, мої думки безжалісно плуталися. Чи стала я тією, ким хотіла бути? І чи можу я насолодитися цим моментом, якщо насправді це нічого не змінило на кращу сторону?

Мороз стискав пальці, пробирався під комір пальта та змушував тіло тремтіти. Я завжди любила холод. Спалити щось, що було вкрито кригою — було вкрай важко. Тому зима завжди мала для мене особливий сенс. В ній було щось кришталево чисте й водночас безжальне. Щось, що нагадувало мені про те, якою я була колись. І про те, якою я хотіла бути в майбутньому. Виваженою. Безжальною. Байдужою. Спокійною. Мертвою. 

Раптовий звук клаксона з-за моєї спини змусив мене здригнутися та обернутися. В кількох метрах від мене, на узбіччі стояла чорна автівка. Її кузов блищав у світлі ліхтарів, вкритий свіжим снігом. Затоноване вікно механічно опустилося, і я побачила знайомі блакитні очі. Вони були холодні, наче два шматки неба, закутані у зимову крижану пелену, та викликали щире бажання розбити її. 

— Підвести? — голос Даніеля долинув крізь шум вітру. 

Він був таким же впевненим, як і завжди, неначе пропозиція їхати разом була чимось більшим, ніж спроба потоптатись по моїй душі та знову зачепити мене на свій гачок. Я не знала чому я так цікавила його. Не знаю, чому замість того, щоб залишитися з Лейлою наодинці, він підірвався та їхав за мною цілий квартал як переслідувач. Але, зрештою, це було мені на руку. 

Я на мить зупинилася, відчуваючи, як у грудях стискається пружина напруги. Але гра почалася настільки давно, що відступати було пізно. Я сама хотіла влізти у його близьке оточення й тепер мала відповідати йому. Навіть якщо це означало спокушати його, вдавати з себе щасливу дурепу та фліртувати. Тому я лише мовчки посміхнулась, я відкрила дверцята і сіла всередину. Тепло салону відразу ж огорнуло мене, наче ковдра. Гаряче повітря було наповнене легким запахом шкіряних сидінь і парфумів Даніеля. Від нього завжди пахло димом та квітами, скільки б я не намагалася почути ще щось за розкішним ароматом ніші. 

— Куди підкинути? — спокійно запитав він, ніби тільки-но ще не лапав на моїх очах танцівницю й не намагався забратися під її одяг долонями. 

Як тільки я назвала адресу, машина рушила з місця і ми поїхали. Вікна ледь помітно запітніли від холоду ззовні, але крізь них усе ще проглядалися нічні вулиці міста. Сніг продовжував сипати, закручуючись у вихори під колесами машин. Золоті ліхтарі відкидали на дорогу примарні тіні, наче хтось намагався втекти, залишаючи за собою лише силуети. Я дивилася на все це і згадувала, як колись так само їздила з Джил замерзлими вуличками та слухала від неї розповіді про все на світі. Вона ніколи не вдавала ніби була моєю матір'ю, але це була та людина, яка не дала мені остаточно збожеволіти після пережитого. 

— Як тобі перше тренування? — запитав він раптом, збиваючи з думок. Його голос, як завжди, був трохи зарозумілим та байдужим. Ніби будь-яка моя відповідь не мала сенсу. 

Я повернула голову, щоб глянути на нього. Світло панелі відображалося на його обличчі, підкреслюючи риси, які здавалися майже нереальними — наче виточеними скульптором. Його впевненість дратувала мене більше ніж колись, але я намагалася не подати вигляду й відвернулася до чорного скла. 

— Непогано, — коротко відповіла я. — Хоча, якщо чесно, я думала, що постановками займатимешся ти.

Він засміявся. Не голосно, а тихо і майже саркастично.

— У мене обмаль часу, щоб гратися з такими речами. Люди ходять на концерти не заради танців чи слів. 

— А заради чого? — поцікавилась, намагаючись залізти в його голову аби побачити світ його очима. 

— Вони хочуть побачити живу легенду. Що б я не робив, що б я не казав, що б не танцював, вони все одно будуть сприймати це наче витвір мистецтва. 

— Думаєш, це ніколи не зміниться? — тихо запитала я, посміхаючись.

— Ніколи, — його голос став серйознішим. — Я завжди буду для них ідеальним. Навіть якщо це буде брехнею. Навіть якщо я скажу їм віддати своє життя, більшість з них  це зробить.

Я відчула, як у мені підійматися хвиля ненависті. Не до нього — до всього, що він уособлював. Люди, які готові сліпо слідувати за кимось, не замислюючись, що відбувається насправді, завжди викликали в мені огиду. Всепоглинуще почуття злості та агресії, схованої за м'якою посмішкою та напівзаплющеними очима. Чомусь поруч з ним було легко вдавати з себе легковажну дурепу, необтяженою життєвими негараздами із закоханими милими очима. 

— Зупинишся біля центру? — запитала я.

— Хіба тобі не треба додому? — він ледь здивовано здійняв брову та став гальмувати. 

— Ні, треба занести контракт в агентство. Не хочу завтра повертатися сюди. 

Він мовчки кивнув і зупинив машину біля узбіччя. Блакитний погляд був на диво важким, пронизливим, і я відчула, як по спині пробіг холод коли я виходила з автівки. Мороз одразу ж пробрався в легені. Я зачекала кілька хвилин, доки Даніель не від'їде трохи далі та рушила у квітковий магазин неподалік від центру. Усередині нього як завжди панувала приємна атмосфера: запах хвої, троянд і свіжого снігу. Я попросила продати  мені одну троянду, а потім рушила в агенцію. 

Сьогодні тут було на диво тихо. На рецепції сиділа знайома дівчина з привітною посмішкою. Її очі світилися теплом, на відміну від інших працівників. Вона вихопила поглядом квітку в моїх долонях та розтягнулася в щирій посмішці.