Розділ №8. Жива легенда

Вологий сніг торкався мого обличчя, залишаючи після себе крижаний слід. Він м'яко осідав на віях, змушуючи кліпати частіше, і здавався нестерпно важким. Маленькі крижинки танули, стікаючи вниз, як сльози, які я вже давно не дозволяла собі проливати. Сльози — це слабкість, а слабкість була для мене недозволеною розкішшю. І я навіть не пам’ятала, коли востаннє дозволяла собі відчути її. 

Кожен мій день останніх двадцяти років був спрямований на боротьбу. Тренування, нічні роздуми, пошуки інформації, яка могла б стати моєю зброєю. Я прагнула стати сильнішою, жорсткішою, холоднішою. Тією, яка ніколи не відведе погляду, хто б не стояв перед нею. Яка ніколи не дозволить завдати удару по собі. Не дозволить знову спалити себе чи замкнути в старій шафі. Але тепер, коли я дивилася під ноги, на свої сліди снігу, мої думки безжалісно плуталися. Чи стала я тією, ким хотіла колись бути? Чи можу я насолодитися цим моментом, якщо насправді нічого не змінилося на кращу сторону? Взагалі нічого не змінилося. Я ніби застрягла в цій пастці, яку ж сама створила для себе.

Мороз стискав пальці, пробирався під комір пальта та змушував тіло дрібно тремтіти. Я завжди любила холод. Спалити щось, що вкривала крига — було вкрай важко.  Й глибоко всередині я сподівалася стати такою ж. Ось, чому зима завжди мала для мене особливий сенс. В ній було щось кришталево чисте й водночас безжальне. Щось, що нагадувало мені про те, якою я була колись. І про те, якою я хотіла стати в майбутньому. Виваженою. Безжальною. Байдужою. Спокійною. Мертвою. 

Раптовий звук клаксона з-за моєї спини змусив злякано здригнутися та обернутися. В кількох метрах від мене, на узбіччі стояла чорна автівка. Її кузов блищав у світлі ліхтарів, вкритий свіжим снігом. Затоноване вікно прудко опустилося, і я побачила знайомі блакитні очі. Вони були холодні, наче два шматки неба, закутані у зимову скляну пелену, та викликали щире бажання розбити її. 

— Підвести? — голос Даніеля Граунда долинув крізь шум вітру. 

Він був таким же самовпевненим, як і завжди, неначе пропозиція їхати разом була чимось більшим, ніж спроба потоптатись по моїй душі та знову підчепити мене на свій гачок. Я не знала, чому я так цікавила його. Не знала, чому замість того, щоб залишитися з Лейлою наодинці, він підірвався та проїхав за мною цілий квартал як переслідувач. Чи то я настільки зачепила його гордість, чи то це був дивний збіг, у який мені аж ніяк не вірилось.  Але, зрештою, це було мені на руку і я погодилась. 

Мої ноги на мить зупинилися. У грудях раптово стиснулась напруга, але ця гра на виживання почалася настільки давно, що відступати було пізно. Я сама захотіла влізти у його близьке оточення й тепер мала відповідати за свої бажання. Мала бути сильною та непохитною. Навіть якщо це означало спокушати його, вдавати з себе щасливу дурепу та фліртувати. Тому я лише мовчки посміхнулась, відкрила дверцята і сіла всередину. Тепло салону відразу ж огорнуло мене, наче ковдра. Гаряче повітря було наповнене легким запахом шкіряних сидінь і парфумів Даніеля. Від нього завжди пахло димом та квітами, скільки б я не намагалася почути ще щось за розкішним ароматом ніші. 

— Куди підкинути? — спокійно запитав він, ніби тільки-но не лапав на моїх очах танцівницю й не намагався забратися під її одяг долонями аби викликати ревнощі.

Як тільки я назвала адресу, машина рушила з місця і ми поїхали. Вікна ледь помітно запітніли від холоду зовні, але крізь них усе ще проглядалися нічні вулиці міста. Сніг продовжував сипати, закручуючись у вихори під колесами зустрічних машин. Золоті ліхтарі відкидали на дорогу примарні тіні, наче хтось намагався втекти, залишаючи за собою лише мертві  силуети. Я дивилася на все це і згадувала, як колись так само їздила з Джил замерзлими вуличками та слухала від неї розповіді про все на світі. Вона ніколи не вдавала ніби була моєю матір'ю, але це була та людина, яка не дала мені остаточно збожеволіти після пережитого. 

— Як тобі перше тренування? — запитав він раптом, збиваючи з думок. Його голос, як завжди, був трохи зарозумілим та байдужим. Ніби будь-яка моя відповідь не мала сенсу. 

Я повернула голову, щоб глянути на нього. Світло панелі відображалося на  обличчі, підкреслюючи риси, які здавалися майже нереальними — наче виточеними скульптором. Його впевненість дратувала мене більше ніж колись, але я намагалася не подати вигляду й відвернулася до чорного скла. 

— Непогано, — коротко відповіла я. — Хоча, якщо чесно, я думала, що постановками займатимешся ти, — промовила, а він засміявся. 

— У мене обмаль часу, щоб гратися з такими речами. Люди ходять на концерти не заради танців чи пісень. 

— А заради чого? — поцікавилась, намагаючись залізти в його голову аби побачити світ його очима. 

— Вони хочуть побачити живу легенду. Що б я не робив, що б я не казав, що б не танцював, вони все одно будуть сприймати це наче витвір мистецтва. 

— Думаєш, це ніколи не зміниться? — тихо запитала я, посміхаючись.

— Ніколи, — його голос став серйознішим. — Я завжди буду для них ідеальним. Навіть якщо це буде брехнею. Навіть якщо я скажу їм віддати своє життя, більшість з них  це зробить.

Я відчула, як у мені стала підійматися хвиля ненависті. Не до нього — до всього того, що він уособлював. Люди, які готові сліпо слідувати за кимось, не замислюючись, що відбувається насправді, завжди викликали в мені огиду. Всепоглинуще почуття злості та агресії, схованої за м'якою посмішкою та напівзаплющеними очима. Чомусь поруч з ним було легко вдавати з себе легковажну дурепу, необтяжену життєвими негараздами, із закоханими милими очима. 

— Зупинишся біля центру? — запитала, розглядаючи сніжинки за склом.

— Хіба тобі не треба додому? — він ледь здивовано здійняв брову та став гальмувати. 

— Ні, хочу занести контракт в агентство. Ліньки буде завтра повертатися сюди. 

Він мовчки кивнув і зупинив машину біля узбіччя. Блакитний погляд був на диво важким, пронизливим, і я відчула, як по спині пробіг холод коли я виходила з автівки. Мороз одразу ж пробрався в легені, змушуючи закашлятись. Я зачекала кілька хвилин, доки Даніель не від'їде трохи далі та рушила у квітковий магазин неподалік від Heavenscenta. Усередині нього як завжди панувала приємна атмосфера: запах хвої, троянд і свіжого снігу. Я попросила продати  мені одну троянду, а потім рушила в агенцію.