Розділ №7. Ігри з приманками

Прохолода пробиралася через тонку тканину футболки, змушуючи шкіру вкриватися комахами. Я обіймала себе за талію, ніби це могло мене захистити від порожнечі, яка накрила після цього тренування. Від болю, що стискав груди так сильно, ніби я задихнусь в цей самий момент, якщо відразу ж не покину студію та не вдихну крижане повітря. Що-що, а видирати емоції з людей Вільям умів. Готова була покластися, що він читав їх так само чітко, як виконував свої постановки. Рефлекторно. Інтуїтивно. Віддано. І це насправді викликало панічний страх. 

Я не пам'ятаю, як дякувала йому за допомогу, накидала на себе кофту та йшла до виходу. Але як тільки я потягнулася до ручки, мої очі шоковано завмерли від подиву. По ту сторону, крізь невеличку щілину, виднілася вогняна маківка Лейли коло кавового автомата. Поверх неї лежала міцна чоловіча рука, котра забралася між локонів та відтягувала голову вниз, поки  Даніель залишав поцілунки на її шиї. Змушував її хапатися за його плечі та стискати долоні на дизайнерській сорочці. 

Мої ноги моментально стали бетонними. Я не могла ні зрушити з місця, ні вдихнути повітря котрого й так бракло весь цей час, ні відвести погляду. Щось всередині мене настільки протестувало від побаченого, що прагнуло вирвати її з його обіймів та вдарити головою об стіну. Але замість цього я ніби злочинниця визирала одним оком у тонку щілину поки ловила їх на гарячому. Мить, і блакитні очі здійнялися, зустрічаючись зі мною. На обличчі Даніеля з'явилася тваринна посмішка і він нарочито повільно відхилив обличчя Лейли до стіни та провів гострим язиком вздовж вени. Потім опустив долоню на її стегно та потягнув тонку ногу до своєї талії, все ще не відриваючи від мене погляду. В його диявольських очах горіло щось таке, що змушувало мене прикусити губу до болю, аби ожити. 

Світло в щілині зникло так само швидко, як я його помітила. Двері раптово зачинилися переді мною, змушуючи здригнутися від неочікуваності та усвідомлення, що мене застукали. Позаду нависла висока тінь і я майже фізично відчула, як вона ковзнула по тілу. Гаряче дихання майнуло по маківці, розливаючись по шкірі хвилями жару. Але замість того, щоб вийти за двері, я просто дивилася на них, не наважуючись знову стати свідком чужої прелюдії. 

— Хочеш до них третьою? — прошепотів Вільям наді мною. Його голос був низьким, іронічним, таким, що одночасно обпікав і сковував.  

Я різко повернулася, тільки б не відчувати того жахливого почуття ніби мене роз'їдало зсередини. Ми опинилися настільки близько, що його обличчя було всього за кілька сантиметрів від мого. Темні очі на відстані дотику вій свердлили мене, наче хотіли прочитати всі мої думки та всі почуття, які я намагалася сховати.  

— Навіть не думала, — прошипіла я, але голос зрадливо здригнувся.  

— Чому ж тоді заклякла...? — він підняв одну брову, ніби кидаючи виклик, відсунувся та сперся плечем об край стіни. — Виглядаєш так, ніби зараз провалишся на цьому ж місці… Він тобі подобається? 

— Ні, — прошепотіла, не здатна відійти чи збрехати. Його близькість змушувала мене втрачати контроль над собою і я впевнена, що він би розпізнав будь-яку брехню. — Він мені не подобається. 

— Але ти його хочеш, — сказав він, вдивляючись в очі, перш ніж розчаровано  відступити. На моїх губах застигла холодна посмішка. 

— Помиляєшся, — прошепотіла я, але навіть для самої себе ці слова прозвучали іронічно.  

— Помиляюсь…? — Вільям засміявся так тихо і холодно, ніби чудово розумів підтекст в моїх очах. Його голос тепер обпікав мою шкіру, кожне слово ковзало, ніби ніж. — Роуз, я бачив, як ти дивишся на нього. Як стискаєш кулаки, коли він торкається Лейли. Як твоя витримка розсипається в порох, щойно він заходить до кімнати.  

— Невже, — я відступила на крок, але він пішов за мною, змушуючи мене відчувати його присутність.  

— Я не знаю, що ти задумала, але Даніель не для тебе, — його слова були холодними, мов крига. — Якщо, звісно, ти не хочеш стати одноразовою ганчіркою, яку він через тиждень навіть не згадає.  

— Я не дозволю про себе забути, — відповіла, стискаючи кулаки, ніби ці слова могли захистити мене. Моє серце билося так голосно, що я боялася, він його почує.  

— В цього бовдура пам'ять равлика, — ледь помітна посмішка торкнулася його вуст. — Він одружиться з кимось, хто відповідатиме його статусу. І це будеш не ти, не Лейла і ніхто з цього місця. Облиш даремні мрії про нього.

— Я не хочу, щоб мене забули, — випалила я, дивлячись прямо йому в очі. Моє тіло тремтіло, поки я підбирала правильні слова.  — І я не хочу бути йому чи тобі рівною. Мене це не цікавить. 

— Тоді чого ти хочеш, Роуз? — Він зробив крок ближче, і я відчула, як його тепло пробирається крізь тонку тканину моєї футболки.  Всі слова застрягли в горлі. Я знала відповідь, але не могла вимовити її. — Що ти хочеш, Роуз? — повторив він, його голос був тепер майже лагідним, але з-під нього відчувалася загроза.  

— Отримати своє, — прошепотіла я нарешті. Його очі звузилися, а на обличчі з’явилася якась дивна, незрозуміла посмішка.  

— Схоже, ти довго про це думала, — сказав він, відверто. Його слова прозвучали повільно і я  майже відчувала в них співчуття. — Сподіваюся, ти не рахуєш його “своїм”. Я не хочу бачити, як чергова людина залишає на паркеті шматки свого серця.

— У мене немає серця, ти забув? — посміхнулася, згадуючи про батька. Єдине, що в мене дійсно колись було і те, що жорстоко відібрали.

Моїх губ торкнулася божевільна посмішка. Вдавати з себе щасливу людину перед Вільямом не було сенсу. Він бачив наскрізь якою я була всередині та щось мені підказувало, його це не лякало. Не дивувало. Не відштовхувало. Можливо тому, що він був таким самим божевільним. Таким самим розбитим. Агресивним. Жорстоким. З чіткою межею, по якій він міг ходити та ніколи не перетнув би. Я мовчки дивилася йому в очі, аж поки він не зробив крок назад  і не повернувся повільно до колонок, даючи мені вибір — залишитись тут аж поки вони не награються в холі, або ж піти й змусити ховатися їх.