Розділ №5. В мене немає серця

Хто б міг подумати, що людина, котра виглядала ніби зараз от-от звалиться з ніг, могла пів дня танцювати як заведена. Ще й так, наче зараз була не на затертому паркеті, а щонайменше перед натовпом, який прагнув відчути дозу адреналіну, спостерігаючи за його пластикою. За тим, як він розривав себе на шматки перед цим дзеркалом. Вивертав свої почуття назовні та показував наскільки йому було зараз боляче та нестерпно. Як слова перекочувалися разом з його м'язами, доповнюючи одне одного криком, різкими рухами та випадами. 

Те, на що я дивилась останні години, було зовсім інакшим ніж те, що я бачила на записах із концертів Граунда. Так, Даніель вправно повторював рухи, слідував ритму, потрапляв у точки, але він не відчував музики. Не жив нею. Не помирав із нею. Як Вільям. Як я чи ще хтось, для кого танець був сенсом життя та способом спілкування. 

Провчивши декілька годин підряд новинку, чоловік дав нам перерву на воду, каву та холодну підлогу. Деякі дівчата, як тільки почули команду, полегшено звалилися на паркет і розкинули руки в сторони, щоб трохи вистигнути. І, можливо, я б зробила так само, але запас адреналіну в моїх венах закінчився і я жахливо хотіла підняти його. Тому, діставши з рюкзака телефон з картою, вийшла з тренувальної зали та сунулась до кавового апарату на який ладна була вже молитися. Й поки моє подвійне еспресо наливалося в стаканчик зі швидкістю сплячого равлика, я притулилася до стіни лобом та заплющила очі. Здавалося, що варто їх розплющити, і я знову опинюсь серед рідних стін в яких проводила більшу частину свого безтурботного дитинства.

— Втомилася? — почувся прихриплий голос над моїм вухом, змушуючи повернутися до реальності. Вільям протягнув мені стік з цукром, а коли я хитнула головою на знак згоди — висипав та став розмішувати дерев'яною паличкою.

— Скоріше хочу спати, — знизала плечима та відштовхнулася від стіни. Чоловік поклав каву коло мене і натиснув на кнопку, щоб зробити й собі, але апарат почав пищати, вимагаючи засипати в нього зерна. — Схоже, наді мною він зжалився більше...

— Цей клятий  апарат завжди підводить у найнезручніший момент...!  — гаркнув Вільям,  дивлячись на машину поглядом серійного вбивці. Куточок губ зневажливо сіпнувся. — Дурна залізяка...!

— Думаєш, він тебе розуміє? — спокійно забрала порожній стаканчик з підставки й відлила половину.  Були б мої синці під очима меншими, я б взагалі поступилася б повною порцією, а так, простягнула те, що було, й надпила. — Приємного.

— Дякую, — втомлено схопився він, ніби за останню соломинку. — Насправді, він завжди ламається, коли доходить до мене черга. Цілком можливо, що він так мстить за те, що коли його ставили, я ненароком подряпав бік.

— Або тобі Всесвіт натякає, щоб ти пошкодував своє серце, — розвела руками, відчуваючи,  як гарячий напій стікає горлом. По тілу розлилося приємне тепло і я на мить дозволила собі примружити очі від задоволення.

— Що ж він тоді не натякає тобі про це? — байдуже запитав чоловік, притулившись маківкою до стіни. — Навряд чи ти спиш більше за мене, маючи такі синці.

— В мене його просто немає, — знизала плечима.

— І то добре, — байдуже зауважив він. — А то від нього одні проблеми.

На коридорі повисла тиша. Солодкий запах пробирався в ніздрі, віддаючись в легенях якимось спокоєм. Напружені м'язи приємно гуділи, нагадуючи мені про виснажливі вечори, коли я зранку до ночі проводила в цій же студії, готуючись до виступів. Тато покладав на мене багато надій. Я завжди була для нього тихим місцем, після важких днів і, як він сам говорив — його «душею». Свого часу, він ставив танці багатьом групам та співакам, доводячи їх до машинального відтворення. Але, як то часто бувало, після сотень повторень їхні емоції стиралися і не мали тієї подачі, яка б мала бути на початку. А от мої постановки він бачив й любив, тому часто просив щось станцювати йому під вечір аби відірватися від монотонної роботи.

По спітнілій шкірі майнула хвиля холоду від нав'язливих спогадів. Жахливо захотілося стерти її, щоб не відчувати себе маленькою та безпомічною знову. Щоб не бачити наяву, як на сходах попереду впала балка та придавила мене в пожежі. Кожна секунда здавалася капканом, з якого неможливо було вибратися. Біль. Втома. Крики. Спрага. Жар. Запах горілого волосся та одягу. Я ненавиділа це так сильно, що хотіла прямо в цю мить закричати на весь будинок про це.

— Маєш такий вигляд зараз, ніби хочеш себе вбити, — спокійно промовив Вільям, знову відриваючи мене від дурних думок. — Ідея непогана, але навряд чи розв'яже всі твої проблеми. Надумаєш помирати — попередь за тиждень, щоб я знайшов тобі заміну і встиг дістати її цим хорео.

— Домовились, — серйозно хитнула на знак згоди. Не казати ж йому, що я планую залишити нас всіх без роботи та з посмішкою спалити керівника? — Але я надаю перевагу смерті від перевтоми… Не проти, якщо я знущатимусь з себе в студії після загальних тренувань? Мені треба вивчити ваші старі танці. Дома буде незручно.

— Не проти. Але врахуй, що мені тут копів не потрібно, тому вбивайся в іншому місці, — на диво спокійно "жартував" він, допиваючи свою каву. — Я дам тобі запасну картку. Якщо треба буде допомога — скажеш. В тебе телефон заряджений?

— Так, — протягнула, дивуючись швидкій зміні тем.

— Ми зараз будемо проганяти концертні пісні. Я танцюватиму твою партію. Сядеш перед дзеркалом і будеш знімати, щоб потім мала куди подивитись, — пояснював Вільям.  — Там не дуже складно, але треба буде повозитись через кількість. Всі треки є на ноуті в залі, зможеш потім вмикати собі сама і повторювати коли нікого не буде.

— Добре, — погодилась, радіючи, що зможу тут залишатися наодинці з собою.

— Скоро буде важливий захід, тому нам треба за цей тиждень дотягнути тебе до рівня дівчат. Але щось мені підказує, що ти витягнеш до того часу. В тебе гарна пластика і чудова пам'ять. Схоплюєш швидко.  Давно танцюєш?