Розділ №5. В мене немає серця

Хто б міг подумати, що людина, котра виглядала ніби зараз от-от звалиться з ніг, могла пів дня танцювати як заведена. Ще й так, ніби зараз була не на затертому паркеті, а щонайменше перед натовпом людей, які прагнули відчути дозу адреналіну, спостерігаючи за його пластикою. За тим, як він розривав себе на шматки перед цим дзеркалом. Вивертав свої почуття назовні та показував наскільки йому було зараз боляче та нестерпно. Як слова перекочувалися разом з його м'язами, доповнюючи одне одного криком, різкими рухами та випадами. Те, на що я дивилась останні години, було зовсім інакшим ніж те, що я бачила на записах із концертів Граунда. Так, Даніель вправно повторював рухи, слідував ритму, потрапляв у точки, але він не відчував музики. Не жив нею. Не помирав із нею.

Провчивши декілька годин підряд новинку, Вільям дав нам перерву на воду, каву та холодну підлогу. Деякі дівчата, як тільки почули команду, полегшено звалилися на паркет і розкинули руки в сторони, щоб трохи вистигнути. І, можливо, я б зробила так само, але запас адреналіну в моїх венах закінчився і я жахливо хотіла підняти його. Тому, діставши з рюкзака телефон з картою, вийшла з тренувальної зали та сунулась до кавового апарату. Й поки моє подвійне еспресо наливалося в стаканчик зі швидкістю сплячого равлика, я притулилася до стіни лобом та заплющила очі. Здавалося, що варто їх розплющити, і я знову опинюсь серед рідних стін в яких проводила більшу частину свого безтурботного дитинства.

— Втомилася? — почувся прихриплий голос над моїм вухом, змушуючи повернутися до реальності. Вільям протягнув мені стік з цукром, а коли я хилитнула головою на знак згоди — висипав та став розмішувати дерев'яною паличкою.

— Скоріше хочу спати, — знизала плечима та відштовхнулася від стіни. Чоловік поклав каву коло мене і натиснув на кнопку, щоб зробити й собі, але апарат почав пищати, вимагаючи засипати в нього зерна. — Схоже, наді мною він зжалився більше...

— Цей клятий  апарат завжди підводить у найнезручніший момент...!  — гаркнув Вільям,  дивлячись на машину поглядом серійного вбивці. — Дурна залізяка...!

— Думаєш, він тебе розуміє? — спокійно забрала порожній стаканчик з підставки і відлила половину.  Були б мої синці під очима меншими, я б взагалі поступилася б повною порцією, а так, простягнула те, що було, й надпила. — Приємного.

— Дякую, — втомлено схопився він, ніби за останню соломинку. — Насправді, він завжди ламається, коли доходить до мене черга. Цілком можливо, що він так мстить за те, що коли його ставили, я ненароком подряпав бік.

— Або тобі Всесвіт натякає, щоб ти пошкодував своє серце, — розвела руками, відчуваючи,  як гарячий напій стікає горлом. По тілу розлилося приємне тепло і я на мить дозволила собі примружити очі від задоволення.

— Що ж він тоді не натякає тобі про це? — байдуже запитав чоловік, притулившись маківкою до стіни. — Навряд чи ти спиш більше за мене з такими синцями.

— В мене його просто немає.

— І то добре. А то від нього одні проблеми.

На коридорі повисла тиша. Солодкий запах пробирався в ніздрі, віддаючись в легенях якимось спокоєм. Напружені м'язи приємно гуди, нагадуючи мені про виснажливі вечори, коли я зранку до ночі проводила в цій же студії, готуючись до виступів. Тато покладав на мене багато надій. Я була його віддушиною, після важких днів і, як він сам говорив — його «душою». Свого часу, він ставив танці багатьом групам та співакам, доводячи їх до машинального відтворення. Але, як то часто бувало, після сотень повторень їхні емоції стиралися і не мали тієї подачі, яка б мала бути. А от мою він бачив й любив, тому часто просив щось станцювати йому.

По спітнілій шкірі майнула хвиля холоду від нав'язливих спогадів. Жахливо захотілося стерти її, щоб не відчувати себе маленькою та безпомічною знову. Щоб не бачити наяву, як на сходах попереду впала балка та причавила мене в пожежі. Кожна секунда здавалася капканом, з якого неможливо було вибратися. Біль. Втома. Крики. Спрага. Жар. Запах горілого волосся та одягу. Я ненавиділа це так сильно, що хотіла закричати на весь будинок про це.

— А зараз — хочеш себе вбити, — спокійно промовив Вільям, знову відриваючи від дурних думок. — Ідея непогана, але навряд чи вирішить всі твої проблеми. Надумаєш помирати — попередь за тиждень, щоб я знайшов тобі заміну і встиг закатувати її цим хорео.

— Домовились, — серйозно гойднула йому на знак згоди. Не казати ж йому, що я планую залишити його без роботи і з посмішкою спалити керівника? — Але я надаю перевагу смерті від перевтоми. Не проти, якщо я знущатимусь над собою в студії після загальних тренувань? Мені треба вивчити ваші старі танці. Дома буде не зручно.

— Не проти. Але врахуй, що мені тут копів не потрібно, тому вбивайся в іншому місці, — на диво спокійно "жартував" він, допиваючи свою каву. — Я дам тобі запасну картку. Якщо треба буде допомога — скажеш. В тебе телефон заряджений?

— Так, — протягнула, дивуючись швидкій зміні тем.

— Ми зараз будемо проганяти концертні пісні. Я танцюватиму твою партію. Сядеш перед дзеркалом і будеш знімати, щоб потім мала куди подивитись, — пояснював Вільям. . — Там не дуже складно, але за рахунок кількості треба буде повозитись. Всі треки є на ноуті в залі, зможеш потім вмикати собі сама і проганяти коли нікого не буде.

— Добре, — погодилась, радіючи, що зможу тут залишатися наодинці з собою.

— Скоро буде важливий захід, тому там треба за цей тиждень дотягнути тебе до рівня дівчат. Але щось мені підказує, що ти витягнеш до того часу. В тебе гарна пластика і чудова пам'ять. Сзоплюєш швидко.  Давно танцюєш?

— З дитинства, — вирішила не брехати. Навіть сліпий зрозумів би це. — Довгий час професійно вивчала різні напрями.

— А я думав, що ти з балета прийшла, — байдуже промовив він, змушуючи здивовано подивитися на нього. — Бачу вгадав?

— Сильно помітно? — посміхнулася, щоб приховати свою знервованість.

— Це помітить тільки той, хто ним займався, — з якимось сумом вичавив з себе. — Навіть після шести годин цього всього, жоден твій рух не показує втоми чи важкості. І якщо не дивитися в очі, можна подумати, що ти танцюватимеш ще стільки ж. Таким тільки балетники страждають.