Розділ №4. Вроджені субтитри

Все ж таки люди були дивовижними створіннями. В багатьох із них не було нічого людського, нічого святого і нічого світлого. Вони з легкістю могли отруїти когось і дивитися, як на їхніх очах хтось задихається. А потім, не повівши оком  — спалити живцем кожного, хто мав до цього якесь відношення. І якщо малою, наслухавшись казочок про справедливість, я ще вірила, що Граундам за все повернеться сторицею, то зараз, дивлячись на їхню танцювальну студію, збудовану на попелищі, я ані краплі не вірила ні в бога, ні в карму, ні в диявола. Єдине, у що в мене залишилась віра — в себе та у своє бажання бачити чужий біль. Навіть якщо на це піде багато часу.

Мої ноги м'яко торкалися вимощеної доріжки, яка вела до двоповерхового будинку. За спиною бовтався рюкзак зі змінним одягом та взуттям. Про всяк випадок, я взяла з собою пляшку води та тонкі шкіряні рукавички, щоб падати на підлогу було м'якше. Хотілося вірити, що Даніель не кине мене на своїх танцівниць і ми зможемо все ж таки проводити багато часу разом, щоб я могла вивчити кожну його слабкість. Щоб могла вивчити кожен його рух та згодом використати його проти нього. 

— Бачу, ти знайшла це богом забуте місце, — почулося з-за моєї спини, коли я вже потягнулася до ручки. — Ну що, готова весь день вбити за танцями? Витримаєш п'ять годин підряд?

— Я з дитинства танцюю, — знизала плечима, поки Даніель Граунд прикладав до сканера магнітну перепустку та запускав мене в студію. Тепле повітря вдарило в обличчя, перехоплюючи подих. — А ти готовий?

— Дивитись як ти танцюватимеш пів дня? — іронічно здійняв він брову, перш ніж повернути ліворуч, до кавової машинки. — Із задоволенням. Люблю спостерігати, як інші працюють поки я насолоджуюсь життям.

Дурні розмови змінилися гудінням приладу. До носа дістався запах свіжої кави й моє око нервово сіпнулося. Після  п'яти годин сну в перервах між кошмарами, я б не відмовилася втонути в цьому стаканчику з еспресо, щоб нарешті прокинутись. А потім, застрягнути в його горлянці, щоб він вдавився та перестав мати вигляд безтурботного та щасливого чоловіка. Готова битись об заклад,  турбот у його житті здебільшого не було. Батько, який все вирішував за нього. Величезна аудиторія, котра обожнювала його пісні та виступи. Гроші на рахунку з шістьма нулями. Єдине, чого не вистачало для картинки ідеального айдола — якоїсь престижної дівчини, рівної йому. Хоча, судячи з того як на нього дивилася танцівниця, котра саме спускалася з другого поверху, вона у нього вже була. Ще й ревнива, як чорт. О, так! Її поглядом можна було б лопати повітряні кульки. Ще та "Колючка"...

— У мене буде власна перепустка, щоб я могла самостійно приходити сюди та тренуватися?  — перейшла до нагального. Даніель перевів на мене небесний погляд та зупинився на червоних губах. Схоже, він любив цей колір так само як дивитися на вогонь. Чортовий піроман. 

— Думаю цей зануда не відмовиться тобі її вручити.

— Який "зануда"...? — не зрозуміла про кого він говорив й стала шукати поглядом ще когось поруч. Декілька танцівниць, які заходили в залу. Та сама "Колючка" під дверима, яка допивала щось та прибиральниця. Жодного чоловіка, який би підходив під опис. — Про кого ти?

— Про того, з кого ти стягнула сорочку при першій зустрічі, люба, — прошепотів він на моє вухо, впритул нахиляючись до моєї щоки та викликаючи табун комах на шкірі. Я дивилась через його плече, як Колючка стиснула в руці порожній стаканчик, з силою кинула його в урну та зайшла до зали слідом за дівчатами. — Між іншим, це була його улюблена ганчірка. Така ж дешева, як і він. Якщо викинеш її в смітник, дам тобі тисячу доларів.

— Навіщо? — запитала, згадуючи мою особисту "Катастрофу". Невже це його помічник? Чи можливо  підлеглий татка, який мав за ним наглядати, щоб той не наробив дурниць? Цікаво, що між ними пробігло? — Вона стільки не коштує.

— Особисті рахунки, — знизав плечима Даніель та віддав мені  каву, поки ми чекали  зазначеної години. — Пий, поки можеш. Раніше все одно не почнемо. А мені треба тебе представити всім відразу, щоб потім не було зайвих питань.

— Як скажеш... — спокійно погодилась із ним, переводячи погляд на блакитні очі.

Дивовижно, але за стільки років вони зовсім не змінились. Такі ж світлі, яскраві та глибокі. Я бачила себе у них настільки чітко, що навіть помітила, як мої пальці сильніше стиснулись від злості на стаканчику. Гаряча кава обпекла губи й декілька крапель залишились на них, поки я як дурепа шукала за тією блакиттю хоча б натяк на впізнання. Але його там не було. Здавалося, від навіть не здогадувався хто перед ним. Ніби те, що відбулося тоді, не було вартим  його думок. Не було вартим клаптика в його пам'яті…

 Коли я нарешті змогла кліпнути, то помітила в зіницях холодну темряву. Таку саму, як двадцять років тому. Змішану з чимось в'язким та інстинктивним. Він дивився так, ніби я знову опинилась перед ним в кабінеті батька, за хвилину до того, як шафа закрилась. Чужі пальці повільно потягнулися до моєї щоки, щоб стерти з неї каву. Я ледь встигнула перехопити їх перед обличчям, згадуючи, як ті ж гарячі долоні злякано тримали мене в дитинстві за плечі. Край губ нервово смикнувся від неприємних спогадів і я провела по них кінчиком язика. Стало настільки гірко, що я ладна була висипати до напою п'ять ложок цукру, тільки б перебити цей присмак.

— Про що задумалась, Емілі? — прошепотів він моє ім'я, опускаючи руку вниз до свого еспресо та роблячи кілька ковтків. — В тебе такий погляд, ніби ти хочеш когось вбити зараз.

— Вроджені субтитри, — спокійно відповіла та зробила глибокий подих, щоб розслабитись. Він має бачити не це, а... Я прикусила губу та м'яко посміхнулася, опускаючи очі вниз. — Подобається?

— Досить спокусливо, — протягнув чоловік, посуваючись ближче аби я відчула його дихання на своїй щоці.