9.3

Юмі кинула на мене дивний погляд, а тоді, замість піти, як завжди, залишилася. І, хоч це й викликало в мене полегшення, однак сама її присутність не могла відлякати Сема.

Тож мені знову довелося посміхатися. Це, до речі, виявилося не так вже і складно, хоча моя посмішка була присвячена смачнющим булочкам, а не гівнюку-зраднику, який їх купив. Вони досі були гарячими.

Боги, якщо я їх зʼїм, це ж не значитиме, що я зрадила себе? Зрештою, булочки не винуваті. І взагалі, це ж ніби-то повага до чужої праці, хіба ні?

Хай там як, та я надто слабкодуха, щоб не зʼїсти їх. Справа тут не в Семюелі.

Помітивши, як я потай вдихала найкращий у світі аромат свіжого хліба, цукру і спецій, він стиха розсміявся, а тоді перевів погляд на Юмі. Він вже пробував із нею розмовляти, й був доволі приязним, хоча вона на це, певна річ, не повелася. Я підозрювала, що він просто дуже хотів проконтролювати те, що вона може мені про нього розповісти, оскільки Юмі — єдина у цій академії, з ким я спілкуюся крім нього.

— Ледь не забув! — раптом вишкірився Семюель, занурюючи руку у внутрішню кишеню мантії. Він намагався щось намацати, десь з пів хвилини, а тоді із задоволеним виглядом вийняв звідти невеличкий мішечок, з тією самою емблемою, перевʼязаний червоною стрічкою, і простягнув їй, — Я взяв дещо і тобі. Зможете разом посмакувати.

Я вирячилася на нього. Він же знає, що вона вампірка? 

Та Юмі спокійнісінько розвʼязала стрічку, зазирнула у мішечок, а тоді… Дістала звідти якийсь дивний червоний мармелад.

— Він свіжий, — сказав Семюель, не припиняючи всміхатися так, що в мене аж стиснулося серце, — З підвищеним вмістом цукру і заліза.

На мить він знову нагадав мені того старого Сема, в якого я була закохана. Того, яким, як я думала, він був. Той Сем піклувався б про мене і про моїх друзів, навіть якби хтось з них був мантикорою, що намагалася відгризти йому руку.

Я відчувала, як мене знову охоплює розчарування, й нічого не могла із цим зробити.

Ні, дещо все ж могла. Ще одненька помста і все. Напишу батькам, нехай розірвуть ці кляті заручини. Я була дурепою, коли гадала, що зможу мовчати про це цілий рік. Хто взагалі стільки протримається? Я ж досі не оговталася від його зради, і в такі моменти… Я боюся того, що хочу забути про те, що чула, про те, що знаю.

Я ж не хочу бути такою. Він не гідний того, щоб через нього страждати усе життя.

Тож треба виплутатися з цього, перш ніж я зроблю щось по-справжньому дурне. Як ото вилечу з академії, намагаючись йому помститися, або вирішу пробачити йому.

— Усе гаразд? — спитав він. Проклятий Семюель і його проникливість.

— Так, — збрехала я, — Звісно, дякую тобі за булочки, і мармелад для Юмі, я просто… Не знаю, уся ця історія зі зниклими дівчатами…

— Жахлива? — на його губах зʼявилася сумна посмішка, і він притягнув мене ближче, обіймаючи обома руками, — Я знаю. Знаю, але ректор та слідчі розберуться. Чув він покликав найкращих. Але тобі краще більше  не ходити до лісу, гаразд? Принаймні без мене.

Ну от, що я вам казала? Я занадто довго була закохана в нього, щоб ці обійми нічого не значили. І ні, це не скасовує того, як він вчинив, просто… Усе це складно.

Хотіла б я, щоб усе було простіше.

На щастя, таких, як ото я, засмучених та знервованих, було пів академії, тож я не надто виділялася на загальному фоні. Принаймні не так, щоб мій невірний наречений запідозрив, що причина у ньому.

— Гаразд, — я змусила себе мʼяко всміхнутися, хоча, направду, ця жахлива загадка допомагала мені не скотитися в істерику від того, що моя закоханість виявилася суцільним розчаруванням.

Це, звісно, прозвучить егоїстично, бо ж в академії коїться боги знають що, і я насправді геть не бажала всіх цих зникнень, але це дійсно відволікало. Навряд щось, крім смертельної небезпеки, дозволило б мені не втопитися у власних сльозах від розбитого серця.

— Ходімо десь присядемо, — запропонував він, — Може надворі? Сонця немає…

І ось, знову. Семюель, схоже, вирішив підмазатись до Юмі, бо ж погрожувати вампірам — собі дорожче. Ніхто не хоче прокинутися серед ночі, й зрозуміти, що вас зараз випʼють до суха.

Та Юмі залишалася холодною, й ніяк не показала, що її ставлення до нього бодай трохи змінилося, після усього того, що я їй розповіла. Я дуже цінувала це, бо сама часом ледве стримувалася від того, щоб вгатити йому по макітрі.

Попри це, надворі ми таки сіли, просто на траві. Ну, не зовсім. Для нас Семюель, як справжній лорд, розстелив свою мантію.

Скориставшись нагодою, я мстиво вмостилася на ній, так, щоб на тканині обовʼязково відбилися сліди трави. Дрібʼязково, звісно, але приємно!

— Тож… — він прокашлявся, — Ви, схоже, непогано поладнали?

Юмі знизала плечима, й на моїх губах зʼявилася легка усмішка. Я вже потроху звикла до її стриманості, й оцей жест скидався на максимальний прояв любові.

— Юмі хороша, — мʼяко відказала я, — А от з сусідками в мене справи не дуже.

Я, звісно, гадки не мала чи знав Семюель, що я живу в одній кімнаті з його коханкою, але варто було спробувати, щоб подивитися на його реакцію.