8.4

Я скривився, бо не думав, що Ранмар розкусить мене так швидко. З іншого боку, він дуже сильний менталіст, і до того ж досвічений слідчий. Це його робота — бачити людей наскрізь, навіть якщо він перейняв на себе обовʼязки ректора.

— Частково, — ухильно промовив я, — Сайрен знає, що я не піддамся на гру, яку веде бог омани. Це найголовніше.

— Ти вже піддався, коли почав відповідати йому, — похмуро промовив він, — Тепер це лише питання часу, коли він добере правильні слова, місце і час, щоб переконати тебе.

— Він не зможе.

Не знаю, вкотре я вже це повторюю. Йому, братові, навіть Його Величності. Усі хвилюються за мене, відколи Зірʼєн вперше до мене заговорив. Навіть попри те, що я наймолодший адепт на своєму курсі, й ніколи не чинив нічого, за що мене можна було б вважати дурним.

Це трохи дратує. Вони могли б більше вірити у мене.

— Багато хто так вважає і всі помиляються, — зітхнув Даміан, — Коли він звернувся до Кіари, вона не мала вибору. Ти розумний хлопець, Рене, але не можеш знати що буде попереду. Йому вже багато тисяч років, і все своє життя він вдосконалював мистецтво забивати смертним баки. Зараз він розповів тобі про дерева й намагається втягнути тебе у розслідування, яким ти не маєш займатися. Ти дитина. Учень. Наша робота захищати тебе. Ми знайдемо ту дівчинку і в усьому розберемося, але ми маємо знати, що, поки ми зайняті її пошуками, ти не влізиш у ще більші неприємності. Ти розумієш? Ти маєш припинити його слухати.

— Але ж він мав рацію, — я схрестив руки на грудях, вперто поглядаючи на двох дорослих чарівників.

Звісно, я розумів, що вони хочуть як краще. І мають рацію. Я не маю достатньо досвіду чи ліцензії, щоб влізати у розслідування. Але ж справа не в цьому.

Усі тільки й торочили мені про те, що покладають на мене велики надії. Через мої сили, через потяг до знань. Але в їхніх очах я досі просто хлопчик, чия сила прокинулася занадто рано. Дитина, що не може дати собі ради. Ходяча неприємність і тягар для брата.

— Рене, — голос Ранмара був холодним, а його очі впилися в мене з усією суворістю, — Зараз йдеться не про тебе. Зникла дівчина. Ми маємо турбуватися про неї.

— Я розумію. Я не лізтиму.

Можливо це було егоїстично, але ж я нічого не зробив! Я просто хотів допомогти. Хотів нарешті бути корисним. Хіба це так погано?

Важко зітхнувши, я сховав руки у кишені, щоб чимось їх зайняти, й вийшов з кабінета. Новенької вже не було, ректора також.

Я гадки не мав навіщо вона приходила і що йому сказала, й навіть не подумав про те, щоб підкинути їй заклинання для підслуховування, як минулого разу. Був надто зайнятий іншими думками.

Можливо Ранмар має рацію, може мені справді варто відпустити це, поки ще не пізно. Повернутися до своїх експериментів та ігнорування Зірʼєна. Раніше мені це непогано вдавалося.

“Але ти цього не хочеш, — промуркотів бог, не приховуючи задоволення від своїх слів, — Не насправді. Ти хочеш визнання, жадаєш його так само, як я — твоєї згоди. Бо надто довго винуватив себе за всі жертви, на які твоєму братові довелося піти, щоб виростити тебе”.

Я не відповів, мовчки подивившись на щілину, що анітрохи не змінилася, відколи зʼявилася. Мабуть, незабаром ректор прибере її, щоб приховати проблему. Щоб не допустити паніки. Але це не допоможе.

Щось почалося. І передчуття підказувало мені, що це далеко не кінець.

 ❦

Вона стискала кістку так, ніби вона була її останньою надію. Дві кістки, якщо точніше.

Після багатьох годин пошуку виходу з цієї темної вʼязниці, дівчина вирішила піти іншим шляхом. Важко дихаючи, вона підтягнулася вгору, тримаючись за кістку, занурену у глину, замахнулася й увігнала іншу кістку ще вище, а тоді усе повторилося.

Вона досі нічого не бачила. Гадки не мала чи вище є щось, вихід чи сховок, де вона могла б зачаїтися від свого викрадача, але відчувала, що має щось робити. Бо, якщо припинить, то втратить надію.

Усі мʼязи горіли, пальці затерпли від холоду і того, як вона стискала в них кістки. Холодний піт вкривав її чоло та затікав в очі. Серце билося так гучно, що відлунювало у вухах.

А тоді вона побачила дві червоні цятки. Чиїсь очі, що дивилися на неї крізь темряву. І не лише це. Вона чула його подих: важкий, як в хижої потвори.

На мить усе її тіло заціпеніло від жаху. Паніка пронизала кожну її клітину, й, розтиснувши пальці, вона впала просто у вологу землю і кістки.

Удар вибив з неї усе повітря, й біль був такий сильний, що у вухах задзвеніло. Здається вона подряпала долоню, можливо навіть серйозно  травмувалася, але була надто шокована, надто нажахана, щоб перевіряти.

Натомість вона схопила іншу кістку, першу, що попалася їй піл руку, й різко звелася на ноги.

Водночас щось зістрибнуло. Чвакнула земля, захрустіли кістки, що ламалися під вагою невідомої почвари, й дівчина знову побачила два ока. Ті, що належали тому, хто зʼїв усіх цих бідолах.