8.3

Хай там як, а щойно пролунав дзвін-сповіщення про початок першої лекції за десять хвилин, та ректор так і не зʼявився, і я відчував, як моє роздратування перетворюється на хвилювання.

Цей стан передався навіть новенькій, що час від часу поглядала у бік сходів, чекаючи, коли ж звідти почуються кроки. Але хвилини перетворювалися на нескінченність, і в якусь мить я відчув, що не можу й далі просто сидіти.

Я підвівся, одразу ж захопивши увагу новенької. В неї по очах було видно, що вона хоче спитати куди я, але впертість змусила її прикусити не тільки губу, а і язика.

Вона явно вважала, що від мене слід триматися подалі, хоча однаково залишилася тут, під кабінетом. Здається, нам таки час поговорити.

— Послухай, я не розповідатиму твоєму нареченому те, що тоді бачив, тож заспокойся. Не знаю навіщо ти про це мовчиш, але я не лізтиму не у свої справи.

“Пф-ф-ф!” — пирхнув бог, не стримуючись.

Гаразд, можливо лізтиму, але не так.

— Мені байдуже, — збрехала вона, але я помітив, як розслабилися її плечі від моїх слів, — Це не я — та, хто має боятися і виправдовуватись. Я просто хочу, щоб цей гівнюк страждав.

А оце вже прозвучало щиро. Та за мить…

Бах!

Уся вежа здригнулася, задрижали стіни, захиталися канделябри на стелі. Новеньку ледь не прибило дверима, що не були зачинені, та я вчасно відтягнув її в бік, перш ніж втратив рівновагу.

Удар вибив повітря з наших легень, однак, здається, ніхто з нас по-справжньому не забився.

Коли усе закінчилося, Ліара лежала на мені, впираючись долонями мені в груди. Її очі перелякано розширилися, й вона підскочила, перш ніж я допоміг їй підвестися.

— Що це було?! — спитала вона, озираючись, а тоді застигла, дивлячись у бік вікна.

Я підвівся, обтрушуючи штани від пилу, й прослідкував за її поглядом, аж тоді помітив тріщину у камʼяній стіні. Ніби щось дуже велике і важке врізалося у вежу, й та розкололася від землі до самої верхівки.

— Не знаю.

Напружено стискаючи губи, я повільно наблизився до тріщини в стіні, перемикаючись на магічний зір. Та, щойно простягнув до неї руку, як новенька щосили смикнула мене назад, так, що ми ледь знову не завалилися.

Сяк-так втримавши нас на ногах, я суворо подивився на неї. Моє терпіння потрохи наближалося до краю.

— Навіщо ти це зробила?!

Та Ліара відповіла мені не менш полумʼяним поглядом, наступаючи на мене з високо задертим підборіддям.

— Не чіпай її! Що робитимеш, якщо вежа обвалиться? Треба скоріше знайти ректора й усе йому розповісти!

Я хотів було сказати, що такого ректор аж ніяк не міг не помітити, та, звісно, запізнився. За мить з боку сходів почулися квапливі кроки, й до горішнього поверху увірвався ректор, просто разом зі слідчими. Напружені й готові до бою, вони роззирнулися в пошуках загрози, ненадовго затримали погляд на тріщині, а тоді подивилися на нас з новенькою.

Зрозумівши, що ми не постраждали, усі троє полегшено зітхнули, а тоді ректор суворо проказав:

— Сподіваюся ви маєте пояснення тому, що зараз не присутні разом з усіма в головній залі, адепти.

— В головній залі? — розгублено перепитала вона.

— Під час сніданку було оповіщення. Ви хіба не чули? — спитав Даміан, склавши руки на грудях. Він здавався не таким розлюченим, як ректор, однак навіть його природна доброзичливість не могла приховати його напруги. Тож ймовірність того, що вежу випадково пошкодили адепти, я відкинув.

— Нас не було в їдальні під час оголошення. Певно ми пішли раніше, — спокійно відказав я, — Взагалі-то ми вже півгодини чекаємо на вас тут. Маємо дещо обговорити.

— Це якось повʼязано із тим, що моя вежа ледь не обвалилася?

— Можливо, — невпевнено промовив я, скоса дивлячись на новеньку. Гадки не маю що саме вона очікувала почути, але точно не це, — Ви вже знаєте про дерева?

Я не знав скільки варто говорити при інших учнях, тож обережно добирав слова, однак бачив як зацікавлено витягнулося обличчя дівчини. Ректор скривився, певно, зробивши власні висновки.

— Ви ходили до лісу? — в його голосі було неприховане невдоволення.

— Просто чув деякі чутки, — збрехав я з усмішкою. Ну, тобто не зовсім збрехав. Я таки не бачив дерева особисто, й почув це від Зірʼєна, тож… — То ви знаєте що з ними відбувається?

— А що з ними відбувається? — спитала Ліара, не зумівши подолати цікавість. Та, звісно, їй ніхто не відповів. Натомість перед кабінетом ректора ненадовго повисла важка тиша, після чого той проказав:

— Пропоную вам все ж зайти до кабінету, — промовив Ранмар, — Ми обговоримо ці… Чутки, а ви, ректоре, вислухаєте дівчину. Гадаю їй також є що сказати.

— Гаразд, — погодився ректор. Я також кивнув. Що менше адептів знають про те, що відбувається, то краще. Паніка зробить тільки гірше.

Новенька підтисла губи й ображено засопіла. Їй явно не подобалося те, що її ось так ігнорують й тримають у невідомості, але вона не наважилася заперечити.