7.4

Міра була не згодна. Вона наполягала на тому, що мені варто знову звернутися до вампірки, й розповісти їй про те, що відбувається в моїй кімнаті.

“Вона пішла з тобою до ректора серед ночі, хоча могла вирішити, що це просто дурний розіграш, і сьогодні, коли ти зібралася в ліс, вона не відпустила тебе туди саму. Звісно, я її не знаю, може їй справді настільки подобається жити самій, але вона здається хорошою дівчиною, не думаю що вона просто кине тебе із цією халепою.

До речі, ти розповіла про Семюеля бодай комусь? Тобі може знадобитися допомога”.

Я важко зітхнула. Не сказала б, що це настільки погана ідея. Але про це вже знав принаймні той дивний хлопець, що увʼязався за нами сьогодні, і я не могла передбачити як довго ще той факт, що мені відомо про його зраду, протримається у таємниці.

Загалом те, що Семюель зустрічався з іншими дівчатами, поки мене не було в академії, не було великою таємницею. Тож будь-хто будь-коли міг підійти до нас і сказати: “Агов, а ти знаєш, що минулого року ми з твоїм нареченим розважалися у ліжку? Він не згадував, що в нього є наречена. В тебе взагалі є гордість?”

Я з легкістю могла уявити, як мені кидають подібні образи в обличчя, й гадки не мала, як Семюель збирався уникнути цього. Сам факт того, що йому доведеться слідкувати, щоб ніхто не сказав нічого зайвого поряд зі мною, теж можна вважати помстою. Дрібненькою, але все ж… Хай не розслабляється.

Що ж до сусідок… Помста моя була така ж підступна, як і їхня, але менш тривала. Завдяки Мірі, я змогла додати в їхній порошок простеньке пукальне зілля, яким балувалися, мабуть, всі нестерпні діти.

Смаку воно не мало, як і кольору, і запаху також. А ще формально не несло ніякої шкоди… Крім, звісно, репутаційної, бо цілісіньку добу усім навколо здаватиметься, що вони переїли бобів.

Жорстоко? Так, але краще за те, що вони підготували для мене.

На те, щоб усе зробити, й відправити подрузі усі докази, що могли вказати на мою провину, я загорнулася у великий рушник, востаннє вмилася крижаною водою, щоб не викликати в сусідок зайвих підозр, розпилила трохи лимонного соку, змішаного з молочною кислотою, щоб створити характерний запах, як підтвердження моїй легенді про нездужання, й повернулася до кімнати.

Як і очікувалося, дорогі сусідки миттю повернулися до ліжок, вдаючи, ніби саме там і сиділи увесь цей час, і взагалі, не мають до мене жодної цікавості.

Цікаво, а ці дві генійки взагалі подумали про те, як житимуть зі мною, якщо їхній “розіграш” спрацює? Вони настільки ненавидять мене через Семюеля, що були готові цілий місяць терпіти сморід тухлих яєць, чи сподівалися тиском на ректора змусити мене відселити?

Хай там як, їм пощастило, що їхні плани накрилися мідним казаном, бо інакше я точно не змогла б втримати матір та Міру від приїзду. Можливо у це важко повірити, але метеоризм кращий за те, що на них чекало б.

Звісно ж, жодна з них не спитала чи все зі мною добре, хоча Тія якось дивно поглядала, ніби не була впевнена чи правильно вони вчинили.

Хай там як, в неї однаково не вистачило духу зізнатися у тому, що вони зробили, як і загалом заговорити до мене, тож я перевдягнулася у мʼяку нічну сорочку і залізла у ліжко, сподіваючись виспатися перед своїм першим навчальним днем у новій академії.

Без друзів. Без кохання усього мого життя. З купою питань, що не давали мені спокою.

Що сталося з Емілі та тією першокурсницею? Де вони зараз? І чи буде у цій історії щасливий кінець?

❦

Кістки були повсюди: маленькі, великі. Вони хрускотіли під її ногами, царапали ніжну шкіру, й з глухим стукотом билися одна об іншу.

Дівчина боялася уявити звідки вони могли взятися в цьому місці, але не могла припинити про це думати. Чи зникли вони так само, як зникла вона? Чи залишили їх тут вмирати насамоті, у цілковитій темряві?

Чи лежатимуть тут так само її кістки?

Обхопивши себе тремтячими пальцями, дівчина міцно заплющила очі, сподіваючись, що, коли вона їх розплющить знов, усе це зникне, а вона знову опиниться у своїй кімнаті. Сперечатиметься із батьками та сестрами про якісь дурниці і поснідає як слід.

Та, звісно, цього не сталося.

Вона досі була тут, посеред нічого, серед купи загублених душ, що не мали імен, в її шлунку було порожньо, а від холоду вона вже не відчувала пальців на ногах.

Найгірше було те, що вона гадки не знала скільки минуло часу, відколи потрапила сюди. День? Тиждень?

Скільки взагалі можна протриматися за таких умов, навіть якщо ніхто не зʼявиться, щоб її вбити? Скільки протрималися ті, що були тут до неї? 

Вона не знала, і боялася цієї відповіді.  Боялася, що вже ніколи не повернеться додому. Ніколи не доведе батькам, що ті помилялися. Що вона здатна на більше, ніж просто бути гарною лялькою.

Боялася, що її ніхто не знайде, але найбільше — що ніхто її і не шукатиме. Зрештою, вона завжди була свавільною. Зібрати речі і втекти, не залишивши навіть листа — хіба не так вона зробила раніше? Можливо вони навіть не знають, що вона у біді. Що їй тоді робити?