6.5

На мою думку він вже їх зіпсував, хоча й не підозрював про це. Та, звісно, я не збирався псувати йому сюрприз.

— Звісно, — гмикнув я, — Такі важливі, що ти жодного місяця не провів без іншої дівчини у своєму ліжку.

Нарешті, він не витримав і схопив мене за комір сорочки. Я вишкірився, чим роздратував його ще сильніше.

— Стулися! Я не збираюся повторювати!

Йому, звісно, варто було поводитися тихіше перед кабінетом ректора, але Семюель був надто зайнятий тим, щоб бути найбільшою сракою академії. Тож, коли двері розчахнулися, й до приймальні увійшов ректор, той не встиг відірватися від мене. Натомість ректору довелося особисто відтягати його.

— Поясніться! — холодно гаркнув він, штовкнувши Семюеля у вільне крісло.

— Він спровокував мене, пане ректоре! Я не збира…

— Як цікаво, — схоже, коли допит перервали, Даміан та Ранмар також вирішили не лишатися в кабінеті, — Але прискорене серцебиття та уривчасте дихання тільки в тебе.

Вистояти супроти Ранмара непросто, навіть комусь підготовленому, проте Семюель гордо здійняв підборіддя. Він, звісно, помітив, що новенька за ним спостерігає, тож намагався не скидатися на дикуна перед своєю нареченою.

— Він недобре висловився стосовно моєї нареченої, — збрехав він, не кліпнувши й оком, — Я просто захищав її честь.

— Та невже? — весело спитав Даміан, повільно крокуючи у наш бік. З його губ не сходила широка усмішка. Однак цього разу його доброзичливість була удаваною, — Наш малюк Рен? Той, що жодну дівчинку навіть за коси не смикав?

Я точно бачив, як брови новенької поповзли вгору від згадки про моє прізвисько. Та Семюель навіть бровою не повів.

— Вочевидь, не так вже добре ви його знаєте.

— І що ж він такого сказав, що змусило вас влаштувати безлад просто біля мого кабінету? — невдоволено спитав ректор.

Схоже, жоден з них не вірив у його брехню, хоча, звісно, вони не сумнівалися у тому, що провокація все ж була. Просто для них очевидно, що вона була іншою.

— Я цього не повторюватиму, — твердо відказав він, і цього разу я мусив віддати належне його акторській майстерності. Семюелю справді варто було задуматися над театром. Тамтешні майстри заплакали б, якби дізналися, що пропадає такий талант.

— Рене, нічого не хочеш сказати? — спитав ректор, звернувшись до мене.

Звісно, я мін би виправдатися і сказати правду. Та, вочевидь, новенька хотіла, щоб Семюель гадав, ніби вона нічого не знає, тож натомість я йому підіграв.

— Вибачте, ректоре.

Він уважно подивився на мою усмішку і рвучко видихнув повітря, ледь приховуючи глибоке роздратування. Ми обидва знали, що мої слова не переконали його. Як і Даміана з Ранмаром. Але зараз він не мав часу із нами розбиратися, тож йому залишалося тільки відступити.

— Гаразд, цього разу я заплющу на це очі, але це востаннє, адепти. Зрозуміло? Зникла дівчина. Я не маю наміру витрачати час на дурниці. Наступного разу обидва будете покарані. Байдуже хто з вас буде винен.

— Звісно, ректоре, — в один голос відказали ми.

❦

Останні години перетворилися на жахіття. Вона підвелася, спираючись на слизьку холодну стіну. Її коліна тремтіли, а зуби вистукували якийсь скажений ритм.

В тиші биття її серця здавалося оглушливим.

— Агов? — вона спробувала покликати когось, але її хрипкий голос розчинився у темряві.

Намагаючись заспокоїтися, дівчина обійняла себе руками. Треба було якось вибратися звідси. Подумати.

Якби ж вона володіла бодай краплею вогняної магії чи магії світла! Але тут її дар нічим не міг зарадити. Як завжди.

Можливо батьки мали рацію. Можливо їй справді нема чого робити в академії. Зараз вона була б вдома, у безпеці. Ймовірно нещаслива, але жива. Не в цьому страшному місці, де на неї чекала така ж страшна доля.

Змусивши себе зробити глибокий вдих, вона знову торкнулася долонями стіни, намагаючись побороти гидливість від відчуття слизу під долонями. Треба знайти вихід.

Так, тримаючись за стіну, вона просувалася, повільно переставляючи тремтячі ноги: спочатку одну, тоді іншу, змушуючи себе не зупинятися.

Прокляття, якщо вона вибереться звідси, то зробить все так, як хотіли батьки. А може і ні. Може після всього пережитого вона навпаки вирішить боротися за свою мрію.

Якщо, звісно, виживе.

Вона гадки не мала хто чи навіщо кинув її сюди, але розуміла, що нічого доброго від викрадача чекати не варто.

Руки ковзали нерівною поверхнею на всі боки, сподіваючись намацати вихід, якусь щілину чи щось, за що можна було б схопитися й використати як зброю, й, зрештою, наштовхнулася на якусь слизьку гілку. На ній не було кори, ніби хтось обтесав її з усіх боків, але при цьому вона була доволі міцною.