6.4

Тільки не кажіть, що він сподівається, що тепер ця дівчина займе їхнє місце… Навіть уявляти огидно.

“Бо хтось сам хотів би…”

“Не верзи дурниць, — різко відказав я, — Просто він засранець, і я його ненавиджу. Не розумію чому вона досі не розірвала їхні заручини”.

Не те щоб це моя справа… Ні, взагалі-то мені байдуже. Хоча, можливо, і трохи цікаво. Але до ревнощів це стосунку не має. Для цього треба бути закоханим у когось, хто терпить зраду.

“А якби ти дізнався, що усе це — хитрий план з помсти?”

Я кліпнув, надто роздратований, щоб одразу усвідомити сенс його слів.

“Ти хочеш сказати що вона терпить його, щоб… Що? Одружитися і змусити його страждати до кінця життя?”

“Не вона перша. Ти в курсі, що описав більшу частину шлюбів до введення заборони на примусовий шлюб?”

Ні, звідки мені знати? Єдиний приклад родини, що я мав перед очима за часів свого дитинства, тримався купи лише завдяки Сайрену. Батько надовго не затримався — я його геть не памʼятав, і, якщо вірити братові, це на краще. А наша мати… Ну, вона зникла, коли мої сили в черговий раз вирвалися з-під контролю, ледь не вбивши мене, й знищивши більшу частину нашого будинку.

Не те щоб вона взагалі дбала про нас, перш ніж пішла, тож насправді в мене був лише він, і цього було достатньо.

А тоді він закохався і сам створив родину. І вона чудова. Я обожнюю Дерію та своїх милих племінниць, і знаю, що вони люблять одне одного.

Тож я знав, що родину не створюють, щоб дошкуляти одне одному.

“Почуття взагалі складно осягнути, Рене. Щойно закохаєшся, ти це зрозумієш. Не все у світі піддається логіці”.

Я приснув, ідея того, що бог омани бодай щось тямив у почуттях смертних, здавалася мені абсурдною. Істота, сама суть якої — хитрість та обман, не здатна кохати. Принаймні  не так, як ми.

“Які гучні слова від того, хто ніколи раніше не закохувався”, — уїдливо зауважив Зірʼєн. Я не заперечував.

В моєму оточенні були привабливі та цікаві особи, але досі романтичні стосунки мене не цікавили. Я був надто зайнятий навчанням та своїми проектами, щоб думати про щось інше.

Але я ще молодий. Це нормально.

“Новенька, на яку ти задивляєшся, також молода, і заручена”.

“Зі зрадником, — спокійно нагадав я, — Який, вочевидь, гадає, що йому це просто зійде з рук”.

“Не всі стосунки вдалі”.

Отож бо і воно. 

— Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу? — роздратовано спитав Семюель, що, схоже, вже якийсь час щось мені товкмачив. Я, звісно, не чув жодного його слова, як і частину допиту за дверима. І все через Зірʼєна.

“Ти однаково не пропустив нічого цікавого, — зітхнув бог, — Вампірка сказала, що, якби дійсно помітила в кімнаті щось підозріле, то здогадалася б повідомити ректора тієї ночі, коли Ліара постукала до її дверей, а цей… — презирливо додав він, говорячи про Семюеля, — вочевидь не в захваті від твого спілкування з його нареченою”.

Це я, як не дивно, і без нього зрозумів. Семюель був на диво ревнивий, як на зрадника, і геть не вмів цього приховувати.

— Агов, я до тебе звертаюся! — не дочекавшись відповіді від мене, він роздратувався ще дужче, — Тримайся подалі від Ліари. Не знаю що тобі, диваку, від неї треба, але я не повторюватиму двічі.

Тієї миті новенька не хвилювала мене аж так, щоб ввʼязуватися в неприємності чи встрягати у бійку просто під дверима кабінету ректора. Але Семюель дратував мене дедалі більше. Зокрема те, що він гадав, ніби може командувати мною.

На моєму обличчі зʼявився лихий вишкір.

— Не думаю, що ти в тому становищі, щоб командувати мною, Семмі, — я знав, що він ненавидить цю форму свого імені, й навмисне злив, — Враховуючи наскільки невірним ти був своїй нареченій.

Він міг би кинутися на мене просто тут, наплювавши на наслідки. Він хотів цього. Це було видно з пульсуючої вени на його голові, стиснутої щелепи і кулаків. Можливо я теж цього хотів. Якби Семюель вдарив мене перший, в мене був би привід дати йому відсіч. Ідеальний збіг обставин.

Втім, він втримався. Не знаю чому. Можливо думка про те, що за дверима знаходиться ректор і два впливових слідчих все ж змушувала його поводитися по-людськи. Або ж він просто не хотів, щоб його наречена побачила який він нікчема.

Хай там як, він повільно розтис кулаки і промовив:

— Вона однаково тобі не повірить.

— Та невже? — весело гмикнув я, склавши руки на грудях, — І чому ж це? Бо вона така закохана в тебе?

Його впевненість у власній безкарності була настільки ж смішною, наскільки огидною.

Можливо ще вчора, перш ніж його зрада змусила її плакати, це було правдою. Зрештою, вона перевелася сюди на третьому курсі навчання, що було геть непросто, і все заради того, щоб бути ближче до нього. Хотіла зробити йому сюрприз.

Втім зараз вона точно знала, що це правда.