6.3

Семюель кинув на мене злий погляд, ніби питаючи якої темряви я взагалі у це вліз. Він точно бачив мене поряд з новенькою раніше, тож, хай які думки це в нього викликало, йому це не подобалося.

Та, звісно, мені не було діла до його бажань, тож за кілька хвилин ми обидва сиділи в приймальній, перед дверима кабінету ректора, після того, як дівчата туди увійшли.

Перш ніж це сталося, я підкинув до кишені новенької вже знайоме підслуховувальне заклинання.

Звісно, це було ризиково, враховуючи, що вона була в кабінеті з трьома чаклунами найвищого рівня, один з яких — чоловік тітки Кіари, що навчила мене його, але я не для того увʼязався за ними, щоб просто нидіти під дверима зі зрадливим нареченим новенької. 

— Як ви взагалі дізналися про те, що ми у лісі? — спитала вампірка. Це звучало, як звинувачення, й цілком відповідало першому враженню про неї — колюча і самовпевнена.

Хоча я й не бачив її обличчя, був впевнений, що просто зараз вона гордо задерла підборіддя. А новенька, певно, сидить похмура.

— Спрацювали чари оповіщення, які я накинув на ліс після вашої розповіді, — спокійно проказав ректор, — То що ви там робили? Тільки не починайте знову про боротьбу зі страхами. Ми всі тут розуміємо, що це не так.

Хтось зітхнув. Я не знав хто саме, але новенька відповіла:

— Я хотіла переконатися, що нічого не пропустила, коли була там вночі.

— Адептко… — суворо почав ректор. Він не приховував свого несхвалення, — Це було безвідповідально з вашого боку.

— Але ж ви не забороняли ходити в ліс. До того ж я була там вдень і не сама. І ми дещо знайшли.

— Що саме? — це вже Даміан. Мабуть, у цій групі він “добрий слідчий”. 

На жаль, я міг тільки чути їхню розмову, а не бачити, тож міг тільки здогадуватися що новенька поклала на стіл перед ректором.

— Ось це ми знайшли на кущі після того, як почули, що хтось за ними ховався. А ще ми побачили слід у багні, судячи з розміру та форми — від жіночого черевика. Ми гадаємо це шматочок чоловічого плаща, який Емілі могла вкрасти, коли повертала перепустку. Адже в неї вона була, коли ми бачилися, а ніхто з адептів не заявляв про загублену перепустку…

— Це і справді вражає, — мимоволі визнав Ранмар, певно схрещуючи руки на грудях у своїй улюбленій манері, — Тож тепер ви не вважаєте, що дівчина була жертвою викрадення.

Новенька вагалася з відповіддю майже з хвилину, а тоді тихо проказала:

— Я поки не впевнена. Можливо її не викрали, але щось її налякало. Інакше навіщо їй так тікати, що аж окуляри загубила?

— Тож ви не гадаєте, що вона відповідальна за зникнення першокурсниці?

— Цього я також не знаю.

— Вам не здається дивним те, що ви єдина контактували з викрадачкою?

На відміну від ректора та Даміана Ранмар тиснув на неї. Саме так він звик отримувати бажане. Він міг бути справжнім жахіттям навіть для тих, хто нічого не зробив. А для винних… Тих він майстерно виводив на чисту воду.

— Я… Я сама із нею заговорила, — визнала вона. Її голос ледь помітно тремтів від хвилювання, — Це був мій перший день в академії, я гадки не мала куди мені йти, й усі навколо здавалися такими заклопотаними, що я… Я застосувала трохи чарів, щоб стопка книг, які вона несла, похитнулася, і одразу підійшла, щоб піймати її. Знаю, це не зовсім чесно, але я була у відчаї. Словом… Я допомогла їй донести книги до кімнати, котра, як потім зʼясувалося, належала Юмі. А тоді вона показала мені академію і допомогла вже мені отримати усе необхідне для навчання.

— Вас не було в кімнаті? — це питання, звісно, було адресовано вампірці.

— Ні, не було. Отримувала новий розклад і запас крові на тиждень, — холодним тоном відказала вона, — В мене немає сусідок, тож я запамʼятала б, коли б до моєї кімнати увірвалися дві незнайомі дівчини.

— Ви не помітили нічого підозрілого?

— Чому я постійно бачу тебе поряд з моєю нареченою? — випалив Семюель, перервавши моє підслуховування.

Стримавши роздратоване зітхання, я повернувся до нього і спитав:

— Це яка з них? — звісно, я знав відповідь на це питання, але не міг відмовити собі у задоволенні спостерігати за його спантеличеною пикою. Я практично чув, як стукотіли колеса в його макітрі від розумових зусиль.

— Ти що, гадаєш я звʼязався б із вампіркою?

Семюель примружився, відразливо викрививши рота.

Цікаво, якби новенька побачила як він відгукується про її єдину подругу в цій академії, вона і далі дозволяла б йому звати себе своєю?

“А тебе, дивлюся, це неабияк хвилює”, — гмикнув Зірʼєн. Звісно ж, він не збирався давати мені спокій, ані на хвильку.

“Ні, я просто не розумію коли люди йдуть на дурні вчинки”.

“Такі вже ви, смертні, трошечки дурні”, — беззлобно промовив бог омани.

Я не став із ним сперечатися, бо і сам це часто бачив.

— Звідки ж мені знати? — збрехав я, — Хоча, як подумати, якби твоя наречена була вампіркою, може ти не зраджував би її з більшою частиною академії. Ну знаєш, через страх, що вона образиться і висмокче з тебе всю кров.