6.2

Як можна здогадатися, ректору це не дуже сподобалося, навіть не зважаючи на те, що моє приземлення було абсолютно безпечним. Примружившись, він зупинився, зміривши мене невдоволеним поглядом, поки я обтрушував штани від уявного пилу.

Можливо хтось більш відповідальний, з посиленим інстинктом самозбереження, знітився б і не поводився так зухвало. Та ми обидва знали, що я не такий. Тож я сховав руки в кишені, й, перевалюючись з пʼяти на носок, широко всміхнувся.

За часів навчання в академії мій брат був суцільним жахіттям для усіх викладачів. Більшість з них гадали, що він просто безвідповідальний, та насправді він важко працював, коли прогулював заняття. Усе заради мене, щоб ми мали на що жити, щоб дозволити собі кристали для накопичення магії та вчителів для мене. Бо я цього потребував.

Для нього легковажність була маскою. І в якомусь сенсі я іноді також приміряв її на себе. Бо було набагато простіше жити, коли від тебе не очікують ідеальної поведінки.

— Привітики, пане ректоре, Ранмаре, Даміане як ся маєте?

Її подруга, вампірка, взагалі не звернула на мене уваги, байдуже розглядаючи дерева, висаджені у внутрішньому дворі. Новенька дивилася на мене, розтуливши рота. Певно, вона не очікувала такого нахабства, й ледь-ледь приховувала власне обурення. Мені подобалося її дражнити, тож я весело підморгнув їй і перемкнув увагу на друзів родини.

Дядько Ранмар важко зітхнув, не приховуючи осуду, а Даміан… Ну, він мені всміхнувся. Попри посаду головного слідчого та королівського шпигуна, він завжди був доброзичливим.

— Рене, — холодно промовив ректор. Він, певно, був не в настрої, і це було зрозуміло. Щойно зникла одна з його адепток, ще й першокурсниця, тут не до жартів, — Ми з тобою вже про це говорили. Ніяких вистрибувань з вікна.

Справді. Було таке. Разів десять за останні три роки.

— Але, пане ректоре, так набагато швидше! — вишкірився я, випробовуючи долю. 

— І чому ж ви так до нас поспішали? — в голосі ректора чулося неприховане несхвалення. Звісно, будь-яке втручання з мого боку дратувало б його. Втім, якби я робив тільки те, що схвалюють інші, моє життя було б набагато нуднішим.

“І ти ще питаєш чому я обрав саме тебе”.

І досі задаюся цим питанням.

— О, звичайна цікавість, — я навіть не збирався виправдовуватися перед ним, бо однаково не мав пояснення, яке б його задовольнило.

Справа була у новенькій. Я точно ще не знав як вона з усім цим повʼязана, проте те, що вона перша розповіла ректору про зникнення, і те, що невдовзі після зникнення першокурсниці її з подружкою-вампіркою вивели з лісу чаклуни, відповідальні за розслідування, не скидалося на просте співпадіння.

“Або ж в дівчини такий самий дар влізати у неприємності, як і в тебе”.

Цього я також не виключав, хоча і не збирався надто прислухатися до слів бога омани. Може щодо зникнень він і не збрехав, але це не значить, що йому слід довіряти.

— Цікавість, — повторив ректор, явно не розуміючи за що йому таке покарання, як я.

— Так, — я знову перемкнув увагу на новеньку, що свердлила мене важким поглядом. Готовий закластися, вона подумки мене душить.

“Так і є”, — задоволено відказав Зірʼєн, і цього разу я йому повірив.

— Послухай, Рене… — терпіння голови нашої славетної академії добігало своєї межі, але він не встиг договорити, бо раптом почулися важкі кроки і суворе:

— Що тут відбувається?

Мені навіть не треба було озиратися. Я де завгодно впізнав би цей дратівливий голос. До нас поспішав Семюель. Дивно як знайшов час, відірвавшись від натовпу своїх прихильниць.

Кинувши на мене напружений погляд, він підійшов до новенької, і став так близько, що їхні руки доторкнулися, ніби хотів зазначити перед усіма, що вона належить йому. Вона вагалася лише мить, перш ніж вкласти свою долоню в його.

Цікаво, чому вона так старанно вдає, ніби хоче цього? Ніби їй приємні його доторки й вона рада його появі, хоча для будь-кого, хто має очі, й трохи більше мізків, ніж в Семюеля, очевидно, що це не так?

— Семюелю, — хай який ректор був не радий моїй появі, поява головного бабія академії подобалася йому ще менше. В його голосі бриніла сталь, — не думаю що ти в праві ставити мені такі питання.

Слід віддати йому належне — хоч Семюель і негідник, слова ректора не змусили його відступити. Він рішуче витримав його погляд і відказав:

— При всій повазі, пане ректоре, Ліара моя наречена, і, поки вона тут, далеко від своїх батьків, я несу за неї таку ж відповідальність, як і ви.

Якийсь час вони стояли навпроти, ніби грали в піжмурки, а тоді, на мій подив, ректор піддався:

— Ці адептки були в лісі, де, як ми припускаємо, стався перший злочин. Зараз ми прямуємо до мого кабінету, щоб допитати їх.

— Наскільки мені відомо, ви не накладали офіційної заборони на відвідування лісу адептами, — спокійно зауважив я, — Не схоже, що вони щось порушили.

— Їх ніхто не звинувачує, — примирливо додав Даміан.

— Поки що, — похмуро додав Ранмар. В цього завжди був важкий характер. Його головний інструмент — тиск на підозрюваних. І це вже не кажучи про надзвичайний ментальний дар.