РОЗДІЛ 6

Рен

Брат поставився до мого попередження з усією серйозністю. Але, перш ніж до академії прибули його довірені слідчі, вже було пізно.

Хай що сталося з тією таємничою дівчиною, чиє імʼя не знайшли у списках адептів, цього разу точно хтось зник.

Ректор, звісно, намагався запобігти поширенню цієї новини, але це академія. Тут чутки поширюються зі швидкістю лісової пожежі. Вже за кілька хвилин усі знали, що першокурсниця увійшла до своєї кімнати і ніколи не вийшла звідти.

Магічна перевірка її кімнати показала, що вона не відкривала порталу й не вилізла через вікно. Здавалося вона просто розчинилася у повітрі. Та, звісно, це було не так.

Теорію з таємним виходом з кімнати також перевірили, але були змушені відкинути. Хоч в академії справді були деякі приховані ходи, що вже давно не використовувалися, вони були опечатані магією, що неминуче сповістила б ректора, якби до них посунув якийсь непосидючий адепт на кшталт мене. Вже не кажучи про те, що до кімнати зниклої адептки вони просто не доходили.

Разом з тим академією поширювалася паніка. Усі пригадували “вигадану” історію новенької про зниклу дівчину.

Звісно, дехто вважав, що це дурниці. Що минуло не так багато часу. Що сусідка тієї дівчини могла просто не звернути уваги, коли та вийшла з кімнати. Відволіклася на щось або когось.

“Але ми обидва знаємо, що це не так, правда ж?” — задоволено промуркотів Зірʼєн.

Я залишив його репліку без відповіді, хоча знав, що він має рацію. В цьому йому не було сенсу брехати.

“Ну нарешті, бо між нами якийсь нездоровий рівень недовіри”, — мовив він з награним полегшенням.

“І досі є, — подумки похмуро відгукнувся я, — Це нормально, коли маєш справу з безсмертним облудником”.

Найгірше те, що я почав потрохи звикати до його присутності, хоча й сподівався, що він, зрештою, мене облишить. Це все, чого я від нього хотів.

“Ти й гадки не маєш чого насправді попросиш від мене, Рене. Але позбутися мене дуже просто…”

“Я не укладатиму з тобою жодних угод”.

Моя відповідь була різкою, але я казав щиро. Хай чого хотів Зірʼєн, це однаково не до добра. Для будь-кого.

“Звідки тобі знати? Ти ж навіть не питав мене чого я хочу”.

Так, не питав, бо однаково не збирався йому нічого давати. Бо я знав хто він. Який він. Знав його історію.

“Це лише вільні перекази”, — відмахнувся бог.

“Яким понад кілька десятків років”.

“Отож, хто в таке повірить?” — зневажливо пхикнув Зірʼєн, однак цього разу він здався мені збентеженим.

За останню тисячу років наш світ неабияк змінився, й боги вже не відігравали в ньому такої важливої ролі. Звісно, майже в кожному королівстві були храми, де й досі залишалися вірні богам жреці, але це була крапля в морі. А все тому, що боги переважно не втручалися у життя смертних.

На жаль, не всі.

“Агов, хтось має спокушати та випробовувати, — обурено промовив він, — І взагалі, не я роблю людей поганими. Просто спокуса витягує їхню темряву назовні”.

— Це тому тебе також кличуть богом темряви? — гмикнув я, навіть не звернувши уваги на те, що промовив це вголос, допоки мій сусід, Еднар, якого наш третій сусід Ніколас ласкаво кличе “Едді”, не подивився на мене поверх підручника з досліджень магічних пусток та їхній вплив на прояви некромантської активності.

Так вже вийшло, що усі троє у цій кімнаті були не цілком нормальними, схибленими на різних напрямках магічної науки, і… Не цілком дозволених експериментах.

Еднар був некромантом, Ніколас захоплювався перетвореннями, а я… Що ж, мушу визнати, за стільки років я досі не зміг визначитися. Мене вабили усі напрямки магічної науки. Досліди. Тому формально… Я вчився потрохи на кожному з факультетів, і мав більше занять та лекцій, ніж будь-хто у цій академії.

І все ж мав визначитися із напрямком до початку наступного навчального року. Я міг захистити лише один диплом за рік. В цьому виключень не робили навіть для мене.

Хай там як, коли ми зрозуміли із ким маємо справу, то дійшли згоду в одному: не лізти у досліди одне одного і заплющувати очі на порушення правил, за умов, якщо це не загрожує комусь смертю. Тож я був впевнений, що він змовчить, навіть якщо зрозумів із ким я розмовляю…

Або майже.

— Ти не міг би не бубоніти собі під ніс? — роздратовано спитав він, на його обличчі відбилося невдоволення, — Я тут намагаюся сконцентруватися.

“Який злюка”, — гмикнув Зірʼєн, явно втішений тим, що трішечки підставив мене.

Я не відповів жодному з них. Натомість відвернувся до вікна та побачив, як ректор веде новеньку та її подружку-вампірку в супроводі Ранмара та Даміана — близьких друзів родини, і, за сумісництвом, найдосвідченіших слідчих з усіх, кого я знав.

Мені важко було приховати свій подив і цікавість. Я, звісно, знав, що брат когось відрядить, щоб зайнятися академію, але, яко тут ці двоє…